Полікарп

Рим. 167рік.
При владі все ще знаходиться династія Антонінів. Після смерті Антоніна Пія, на римський престол вступає всиновлений ним Марк Анній Вер, під іменем Антоніна Молодшого. Проте черговий імператор, більш відомий, як Марк Аврелій. Він зовсім не подібний на своїх попередників: благородний, скромний, з м’яким характером, простий в відносинах. Крім того - кохається в науках. А ще він філософ. Здається, що за його правління імперія і далі перебуватиме в спокої. Якраз за тих кілька мирних десятиліть, що передували його приходу до влади, широкого розповсюдження набуло християнство. Виростали все нові і нові церкви. Люди тягнулися до Світла. Багато хто з заможних християн роздавали свої маєтки бідним і роз’їжджалися по окраїнах імперії несучи живу вістку Євангелії Христової, до тих, які ще не чули про Спасителя. Проте, як це не дивно, як не парадоксально, але саме правління Аврелія увінчалося жорстокими гоніннями християн. (Цю незбагненну поведінку імператора, історики не можуть пояснити і до сьогоднішнього дня. Як ми можемо догадатися вони упускали один важливий факт: князь темряви, в розпорядженні якого знаходився поганський світ, мав дуже великий вплив на народ того часу і його вождів). Роки правління Марка Аврелія увінчалися великими бідами, які в основному почалися після повернення східної армії Люція Вера. Разом з армією в Рим прийшла морова язва, що на той час лютувала в Азії. Вона спустошуючи імперію швидко розповсюдилася по значній частині її провінцій. За нею, від розливу ріки Тібр, наступила велика повінь. Величезна частина міста опинилась під водою. Були затопленні магазини, склади, а також навколишні поля з хлібами. До хвороби додався голод. Через це кількість жертв неймовірно зросла.
Потрібно було шукати вихід з цього жахливого становища. Потрібні були винуватці. І як це бувало не раз в ті часи - ними зробили християн. „Всі біди, які випали на імперію, прийшли через нову віру. - Боги гніваються на нас,” - говорили язичники. На цей раз ініціатором гоніння був простий люд. Йому було найважче. Такий поворот подій влаштовував тодішню римську аристократію, бо в даній ситуації невдоволений народ всю свою ненависть спрямовував не на них, а на християн. Самого ж імператора з його язичеською філософією вже давно дратували християни. Він вважав себе вищим за них. Його хвалебна філософія не могла зазирнути в його гріховне серце і очистити його. Ще раніше, до поширення язви і інших бід, Аврелій споглядав за успіхами християн. Слухаючи про віру, яка окрилювала цих людей і творила чудеса, він саркастично усміхався.
„Досить вірувати в геній, що знаходиться в нас і шанувати його,” - писав Марк Аврелій. Як бачимо навіть з цих слів він далекий від християнських поглядів. Імператор вірив тільки в самого себе, і думав що може стати духовним ідеалом завдяки власним зусиллям.

Смірна. Рука мимоволі зупинилася на півдорозі. Полікарп відсунув в сторону недописаний аркуш паперу. Прислухався. Там, за вікном кімнати, щось діялося. В монотонний розмірений ритм життя міста добавилися ще якісь незвичні звуки. Єпископ серцем відчув тривогу. Щось його бентежило. Він став з-за столу і підійшов до вікна. Відчинив його. Звуки стали чіткіші. Вони наче наближались. Раптом двері в кімнату, заскрипівши на петлях, різко відкрились. Полікарп оглянувся: „Хто це порушує мій спокій? Що за незвані гості?” - подумав він, звикнувши, що до нього без стуку не заходять. Гості, що майже вломились до його помешкання, були свої. Це були його друзі-християни. Така їх поведінка не була їм притаманною, по їх схвильованих, розгублених обличчях, Полікарп зрозумів, що сталось щось незвичайне і... - жахливе. „За свій довгий вік Полікарп надивився всякого, та зараз в нього чомусь болісно защеміло серце.” Єпископ хотів запитати друзів, що трапилось, що зумовило таку їх поведінку, та гості випередили його:
- Біда! Народ хоче крові, християнської крові. По всіх вулицях збираються натовпи людей. Вони вимагають розправи над християнами. Влада їм потурає або просто „вмиває руки”, - стали навперебій друзі розповідати Полікарпу, час від часу переглядаючись між собою.
Єпископ по їх поведінці зрозумів, що вони чогось недоказують.
- Що ще ви замовчуєте? Кажіть, я все прийму, що Господь пошле.
Друзі нічого не кажучи підвели його знову до вікна.
Десь з глибини вулиці все виразніше долітали викрики натовпу:
„Геть християн! Віддати їх звірам на поживу!”
До Полікарпа ще раніше дійшли слухи про те, що народ звинувачує в своїх бідах християн. Та це були поодинокі випадки. Тепер це вже був натовп і якщо судити по вигуках - досить розлючений. Від нього можна було чекати всього. Проте Полікарп не збирався нікуди втікати, а залишитись у місті.
- Так, це ще не все. Ми просто не знали, як тобі сказати, - тим часом обізвався найхоробріший з братів. – Вони вимагають перш за все розправитись з тобою.
- Ну що ж, на все воля Божа! Коли так угодно Богу, я прийму смерть і наругу за віру Христову! - спокійно відповів єпископ.
- А може воля Божа в тому, щоб ти ще жив. Ось і апостол Іван, твій учитель, дожив до глибокої старості і помер своєю смертю. Ти знаєш, як ми тебе любимо і шануємо. Знаєш, як багато ти для нас значиш. Ми тебе заховаємо, вивеземо звідси, - стали благати його друзі. Вони ловили його за руки, заглядали йому в очі, як маленькі діти, які боялись залишитись одні, без старшого.
- Не бійтесь! Ви не одні! Господь з вами! - відказував їм зворушений Полікарп
тремтячими губами.
- Ми знаємо! Ми віримо в нашого Господа, але і тебе не хочемо втрачати - свого старшого брата, - далі вмовляли вони його. – Ми тебе вивеземо подалі звідси - в селище. Там тебе ніхто не шукатиме, а коли все стихне, то ти повернешся назад в Смірну. Так буде добре!?
І друзі знову й знову благали його. Вони просили його чим швидше вирішувати, бо натовп ось-ось може бути тут і буде вже пізно щось зробити.
Полікарп задумався...
Він знав, що його можуть затримати будь-коли, навіть і під час богослужіння, тож не розслаблявся. Не раз уява малювала йому, як він з полум’яною промовою вийде до солдат і засвідчить їм про Ісуса Христа. Ще декілька днів тому Полікарп так би і зробив. Та проходив час, а його чомусь не чіпали. Він чув, що тепер відновилося гоніння на християн. Поширювались чутки про арешти і страти. Єпископ розумів, що настала лиха година, що в цій ситуації язичникам потрібна була жертва, можливо й не одна. Вони її знайшли. І ось тепер це лихо стукалось в двері їхньої церкви. „ Хто знає, може стративши мене, вони пожаліють решту християн в Смірні?” – подумав раптом він. Прохання друзів розривало його надвоє. „А може вони мають рацію - потрібно на якийсь час зникнути, - появилась інша думка.” Йому було не дуже дороге власне життя, слава Богу прожив вже не мало. Проте ще стільки потрібно зробити. Коли потрібно буде він прийме смерть за віру Христову, але так, щоб тим іще більше прославити Спасителя.
Тому хоч він спочатку і вагався, проте згодом погодився на вмовляння друзів і вирішив - заховатись, перечекати. Полікарп нашвидкуруч зібравшись поспішив за друзями в двір. Там на нього очікувала запряжена трійка коней. Вони били копитами землю і нетерпляче гризли вудила раз-по-разу посмикуючи екіпаж. Їздовий теж проявляв нетерпіння: весь час оглядався по сторонах і прислухався до криків, що долітали з глибини вулиці. Тож Полікарп, як тільки-но вмостився в екіпажі, коні рвонули з місця, здійнявши клуби пилюки.
„Розтрясуть мене ще по дорозі, - подумав Полікарп усміхаючись сам до себе. - Не буде кого і страчувати.”
Коні мчали наввипередки з вітром, обабіч тільки мелькали будинки, торгові лавки, перехожі. На такій швидкості ніхто й не міг розібрати: „Хто ж то так їде?”
Не встиг Полікарп звикнути до такої їзди, як вони вже опинились в селищі, що було неподалік Смірни.
* * *
Був ранок. Селище ще спало. Щойно сонце встало. Та Полікарп підвівся набагато раніше. Підвівся щоб опуститися на коліна перед лицем Господнім. Ніщо не порушувало тиші. Ніщо не порушувало його розмови з Богом:
„ Дякую Тобі Боже, що дав мені можливість побути на одинці з Тобою,” - так кожен раз дякував Полікарп Господу, за кожну хвилину розмови з Ним.
Тепер опинившись в тихій сільській оселі, він весь час проводив в молитвах. Вони не припинялись ні в день, ні в ночі. Чудовий сільський краєвид вабив прогулятись по шовковій траві, посидіти в затінку оливкового гаю, чи послухати шум хвиль на березі моря. Та Полікарп не мав часу. Він знав, що його і тут знайдуть. Тож ревно молився. Не за себе, як то може комусь здавалось. Ні, він молився за церкву Христову, щоб Господь дав їй сили і мужності пережити ці важкі часи.
„Полікарпе, але чому Господь допускає таке? Чому страждають не безбожні язичники, а ми - вірні його слуги? Чому Він нас не захищає? Адже в Об’явленні апостолу Івану, говориться що ми чи не єдина з семи церков Христових, якій Господь нічим не докоряє?” - запитували не раз його друзі. Полікарп відповідав : „Я і сам не раз думав над цим. В таких випадках я завжди повертався до Ісуса Христа. А чому саме Син Божий мав постраждати за нас? І відповідав собі - такий був Божий план. „Так бо Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього не загинув, але мав життя вічне”, - говориться в Слові Божім. Чому за віру христову постраждали апостоли і тисячі інших вірних християн? І сам собі відповідаю: хіба церква Христова не ставала сильнішою після кожного гоніння? Так, ставала. Напевне труднощами, стражданнями Господь хоче нас ще більше згуртувати і вберегти від спокус. Щодо нашої церкви в Смірні, то ми отримали високу Божу оцінку і Господь вірить, що через наші страждання ми ще більше засвідчимо про Ісуса Христа, ще більше прославимо ім’я істинного Бога.”
І дійсно, незабаром місце перебування Полікарпа стало відомим. В селищі кожна людина на виду, особливо нова. Тож через якийсь час прибув конвой із солдат для його арешту. Якась дитина вказала на хату, в якій знаходився єпископ (отой білий старий чоловік - „великий злочинець”, як зрозуміла дитина).
Облава нагрянула несподівано, хоча він готувався до неї.
Як і тоді, в Смірні, до Полікарпа в приміщення, влетіли друзі:
- Полікарпе, вони знайшли тебе і тут! Ми їх трохи випередили, але солдати через хвилину будуть тут. Ось чути тупіт. Це вони. Вони вже під дверима, - сполохано докладали йому брати. - Що робити? - їхні обличчя виражали цілковитий розпач.
- Впустити! - незворушно відповів єпископ.
- Що? Куди впустити? - перепитали друзі ошелешено переглядаючись.
- Сюди! Так, так. Запросіть їх сюди, - майже силоміць випровадив він їх, бо вони від здивування не могли й з місця зрушити.
Ті, знизуючи плечима, відчинили двері.
В просвітку дверей, появились голови солдат. Друзі мовчки поглянули на Полікарпа.
Як не дивно, він був спокійний. Випрямившись на весь зріст, єпископ чекав на солдат. З сивими, майже білими скронями, з густою сивою бородою, з благородним, одухотвореним обличчям, цей старий чоловік викликав повагу. Він був учнем апостола Івана, крім того він вже не один рік був єпископом церкви в Смірні. Солдати про це знали і тому, наблизившись до нього, не наважились йому грубити. Мало того, коли Полікарп попросив їх до свого дому, в якому запропонував їм їжу і питво, в замін на один час молитви. Вони охоче погодились.
Солдати їли. Полікарп молився, ревно молився. Єпископ знав, що настав його час віддати своє життя за Христа. Йому було що сказати Богу.
Прислухаючись до молитви старця, солдати із здивуванням почули, що цей сивий чоловік дякує Богу, за ту честь, яка випала йому щоб померти за Ісуса Христа, за те що Господь вибрав саме його для того, щоб прославити Своє Святе Ім’я. Це для них було щось нове. В своєму житті вони надивились усякого: були там і кров, і сльози, але сльози гіркі, не радісні. Тут же вони бачили, що Полікарп молячись плаче, але не сумує. Його лице світилось радістю. З його уст злітають прохання про благословення церкви в Смірні, і навіть про благословення їх - солдат, тих, які поведуть його в тюрму, можливо й на страту.
Довго молився старий священик. Та солдати ніяк не наважувались перебити його розмову з Богом. Вони вже не їли. Їм було ніяково.
Полікарп закінчив молитись. Звівся на ноги.
- Я готовий. Ідемо, - звернувся він до солдат.
Ті, стояли потупивши очі. Єпископ поглянув на їхні розгублені обличчя.
- Що трапилось? - запитав він здивовано.
- Справа в тім, що нам дуже прикро, що власне нам прийшлося вас арештовувати. Та самі розумієте - служба. Вибачте нас, ми люди військові і змушенні це зробити.
Полікарп, зворушений цими словами, тільки рукою змахнув. Хоч в душі він був радий з такого ґречного поводження солдат.
- Ну що ж робити? Я ваш. Виконуйте свій обов’язок. Везіть мене до правителя, - відповів він їм.
А так, як після цих слів воїни не рухалися з місця, то Полікарп сам вийшов з приміщення. За ним рушили і розгублені конвоїри.

Селище було неподалік від Смірни, тож дорога не забрала багато часу.
І ось вони в управі.
Правитель вже чекав на Полікарпа. Він готувався до цієї зустрічі. Правитель не відчував якоїсь неприязні до християн. Йому навіть симпатизував єпископ церкви в Смірні. Тому намісник хотів чимось допомогти Полікарпу і став схиляти його щоб принести клятву імператору. Це б означало, що єпископ відмовляється від християнства. Полікарп, слухаючи його мову, спокійно стояв і дивився йому прямо в очі.
Правитель, очима змірявши з голови до ніг Полікарпа, замислився. Як не дивно, але благочестивий статечний вигляд арештованого змусив його зніяковіти. Насміхатися, глумитися над такою людиною якось не випадало. Тож трохи повагавшись, правитель прямо сказав єпископові:
- Ти можеш ще жити. Прокляни Христа і я тебе звільню. Ти зараз зможеш піти з цього місця вільною людиною.
Полікарп далі дивився правителю в очі. Його обличчя залишалося спокійним. Намісник із здивуванням побачив в очах арештованого тверду впевненість в вибраному рішенні. „Яке ж воно буде?” - зацікавлено поглядав він на Полікарпа і з нетерпінням чекав на відповідь.
Проте єпископ не збирався зважувати всі „за” і всі „проти”. Для себе Полікарп вже давно все вирішив, тому не зволікав із відповіддю:
- Я був Його слугою 86 років, і Він мене ніколи не зраджував. Як я можу знеславити Мого Царя, Того, Хто спас мене?” - промовив урочисто він і в його очах блиснув радісний вогник. Полікарп був вдячний Богу за те, що Той дав йому можливість засвідчити про Спасителя найвищій особі міста.
Правитель нахмурився. Опустив очі. Він не чекав такої швидкої і категоричної відповіді. Багатий досвід говорив йому, що навіть люди, які доживають останні роки на землі, такі старі, як цей єпископ - хочуть жити. Вони як можуть, чіпляються за життя. „Та ці християни якісь незбагненні. Навіть під загрозою смерті не зрікаються своєї віри. Ну що ж тоді хай йде до свого Бога,” - підсумував правитель, відчуваючи десь глибоко в середині себе повагу до цього чоловіка, і навіть заздрість його переконанню. А ще, якусь тривогу, якесь збентеження. ”В якійсь мірі я подібний Пилату, якому Ісуса Христа видали юдеї,” - подумав правитель.
Багаті юдеї в Смірні мали відчутний вплив на всі гілки тодішньої влади, а тут така слушна нагода - в країні біда. Якраз вони і стали одним із головних чинників переслідування саме Полікарпа. „Хоч я тут головний, і від мене залежить доля цього чоловіка, та нічого крім смерті, після слів єпископа, я не може йому запропонувати”, - роздумував він далі.
Тож коли правитель знову поглянув на Полікарпа, погляд його очей був холодним. Він також прийняв рішення. Тож кивнув, охороні, щоб Полікарпа вивели перед народ. На той час зібрався великий натовп язичників.
Чутка про арешт єпископа християнської церкви, в лічені хвилини облетіла місто. Тож на торгову площу став стікатися люд. Охочих подивитись було багато. Вийшовши до людей, правитель підніс руку вверх. Шум і викрики, які стояли над натовпом, стихли. Він кивнув герольду. Той вийшов наперед.
- Полікарп сам заявив, що він християнин! - оголосив він.
Натовп захвилювався. Став розмахувати кулаками і оскаженіло викрикувати прокльони на адресу християн і власне Полікарпа.
- Це батько християн і ворог наших богів. Він багатьох схиляє не приносити жертви нашим богам.
Натовп язичників зовсім знавіснів.
- Спалити! Спалити живцем! - залунали спочатку окремі голоси, а згодом весь натовп вже скандував:
- Спалити!
Правитель знову підніс догори руку. Натовп на якусь мить затих. Правитель підкликав герольда.
- Оголоси народу рішення: спалити на площі живцем, - промовив він різко і поглянув на єпископа.
Той, слідкуючи за їхньою розмовою, не відводив свого спокійного погляду від правителя. Правитель відвернувся.
Вердикт було виголошено. Натовп шаленів від захоплення. Серед язичників і деяких євреїв виявились добровольці, щоб допомогти катам. Гуртом стали зносити хмиз. Кати теж енергійно взялися до роботи. Стали готувати й інструмент. За звичай, приготовлених до спалювання на вогні, прибивали до стовпа.
- Залиште так! - зупинив їх Полікарп. - Той, Хто укріпив мене зустріти полум'я, дасть мені також силу стояти твердо у стовпа. Це лишнє. Я не втечу і не буду боронитися. Залишіть мене так. Я буду стояти нерухомо в огні, поки не згорю. Мене тут тримає віра в Ісуса Христа, а не ваші цвяхи. Я це прийму з радістю.
На ту мову кати нерішуче зупинились, поглядаючи одне на одного. Тоді відповідальний за страту, пальцем поманив їх до себе. Коли вони швиденько підійшли до нього, він став їм пошепки щось пояснювати. Після того кати взяли мотузки. Вони все одно вирішили перестрахуватись. Тож Полікарпа міцно прив’язали до стовпа.
Єпископ стояв звівши очі до неба.
Навкруг нього росла куча хмизу, а він молився: „Господи! Всемогутній Боже! Батько Твого улюбленого Сина Ісуса Христа, через Якого ми пізнали Тебе. Бог ангелів і всієї тварі людського роду і Праведника, Який живе в Твоїй присутності; славлю Тебе, що зробив мене гідним цього дня і години, щоб із всіма Твоїми свідками розділити чашу страждань Твого Христа!”
Тим часом кати старались. Їм було наказано спалити Полікарпа, щоб від нього і сліду не залишилось. Навколо шумів натовп. Смакував майбутнє видовище. Дехто уявляв, як на цьому старцеві спочатку спалахне одяг, потім сива борода, волосся. Як він забуде про свою статечність і буде кричати, просити помилування.
І ось нарешті кати зупинились. Достатньо. З купи хмизу Полікарпа ледве було видно, лиш біла голова, така ж борода, і трохи плечей. Натовп з нетерпіння чекав на головне - на огонь... І дочекався. Зачитавши Полікарпові ще раз звинувачення в зраді богам, і не почувши від нього зречення Ісуса Христа, приступили до страти...
Від піднесеного смолоскипа, як солома, враз ока зайнявся сухий хмиз. Полум’я шугонуло в небо. Диму майже не було. Не було і крику про помилування. Натовп наскільки міг наблизився до палаючого вогнища, в середині якого стояв нерухомо Полікарп.
Але що це? Люди побачили, що вогонь не торкається його тіла. Полум’я наче боялось завдати йому болю. Воно мовби пестило його на віддалі, не торкаючись своїми червоними язиками, які витягуючись вгору все тоншали й тоншали, перетворюючись в іскорки, які злітаючи ввись, десь там згасали і зовсім зникали з поля зору.
Витримуючи неймовірну жару від вогню, єпископ не горів. Він і далі стояв підвівши голову до неба і молився.
Слова його останньої молитви линули за іскрами від вогню вгору, туди - в небесну височінь, до Бога.
Полікарп бачив себе знову молодим. Він наче відчував на своїй голові руку сивочолого апостола Івана. Єпископ мовби знову переживав той час, коли був рукопокладений ним на служіння Богу Всевишньому. Перед очима Полікарпа постали рядки з послання апостола Івана до церкви в Смірні, які той записав під час Об’явлення йому на острові Патмосі:
„ Я знаю діла твої, і біду, і убозтво, але ти багатий, і зневагу тих, що говорять про себе, ніби юдеї вони, та ними не є, але вони зборище сатани.
Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в'язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!”
Кати підкинули ще хмизу. Та все безрезультатно. Полікарп не хотів горіти і край. Натовп завмер від здивування. Всім аж тепер стало чомусь моторошно. „Видно Бог Полікарпа заступився за нього,” - стали шептати язичники, злякано поглядаючи одне на одного.
Розгубились і кати: ”Що робити далі? Як бути?” Забобонні римляни злякались. Вони подумали, що огонь не буде мати ніякої сили над Полікарпом.
- Вбити!!! - раптом закричав старший, виходячи з оціпеніння.
Кинулися, як шуліки, через ослаблий огонь, хто з мечем, хто з списом, хто з сокирою, хто з чим. Зарубали. Розчленоване тіло повисло на мотузках. З смертельної рани бризнули фонтани крові. З шипінням впали на вогонь. Здійнялась пара. Огонь раптом потух.
Натовп, як один чоловік, тільки видавив з себе:
- Ах!!!
Кати в черговий раз розгубились. В них з переляку трусились руки, цокотіли зуби. Такого, в їх кривавій практиці, ще не було. Трохи оговтавшись вони заметушились, засперечались, але так і не могли дійти згоди: „Що робити?”
З натовпу виступило декілька братів, друзів Павла - християн.
- Віддайте нам його тіло. Він вже помер, - стали вони просити. Ми його похоронимо.
Кати поглянули на головного.
- Ні! - відповів той на їх німе запитання і очі його загорілись злістю. – Сказано спалити. Отож паліть тіло.
Знову стали носити хмиз. Знову огонь обійняв стовп з прив’язаним тепер вже мертвим Полікарпом. Вороги Христової Євангелії хотіли довести справу до кінця. Щоб і сліду не залишилось від єпископа. Для них страшно було залишити навіть його тіло. Навіть могила Полікарпа могла збирати біля себе прихильників християн. А Полікарп стане символом мученика за віру Христову”, - думали вони.
Догоряло вогнище. Догоряло тіло мученика Полікарпа. Та не згоріла його душа. Вона полинула до Бога по заслужений вінець життя вічного.

* * *
Не вороги церкви Христової, а Сам Господь, через страждання єпископа Полікарпа, благословив церкву в Смірні і дав їй перепочинок. Вся злість народу перейшла. Бажання крові притихло. Правитель, теж після пережитого страшного дійства, заборонив приводити до нього християн на суд.
Проте ворог душ людських підштовхнув язичеський світ на ще одне злодіяння. Пізніше на цьому ж місці, де спалено Полікарпа, було замучено ще 1500 християн, а через деякий час ще 800 чоловік.
В перекладі смірна означає „гірка”. Чаша яку довелось випиту спершу Полікарпу, а згодом і всій церкві Христовій в Смірні, виявилася напрочуд гіркою.
Історія говорить нам, що місто отримало свою назву від ароматного складу („смірна”, „мірро”). Отриманий з рослини „мірріс”, використовується при виготовленні духів; з нього також виготовляли спеціальне запашне масло, яке вживали при священодійствах в скинії і храмі. Християни в Смірні, переживаючи гоніння, страждаючи, вірним своїм свідченням про Христа поширювали „приємні Богу пахощі”, подібні пахощам смирни.

31.05.05. Тернопіль

ПолікарпПроза

Полікарп
Проза