Зима цього року видалась напрочуд незвичною: був останній день січня, аж на це ніщо не вказувало. Не було тріскучих, як на цей час морозів, коли сніг аж хрумтить під ногами. Не було і високих кучугур снігу після чергової завірюхи. Натомість, під ногами, чавкала грязюка, небо було похмуре. Навколишній краєвид швидше за все нагадував глибоку осінь: голі, чорні дерева, така ж чорна рілля на городніх ділянках, суха трава на пасовищі обабіч дороги...
Сергій з Володею проходили неподалік тракторної бригади. За декілька метрів звідси, була їхня домівка. Півкілометровий відрізок шляху, що сполучав їхнє село, з тим в якому вони навчалися в дев’ятому класі, хлопці не помітили як пройшли. Дорога була пустою, лиш зрідка по ній проїздили поодинокі автомобілі. Друзі не звертали на них уваги, додому рукою подати, та й вони молоді, скільки тієї дороги. Володя, правда, чомусь захворів на уроках. В нього розболілась дуже голова. Через це його відпустили з занять раніше, а Сергієві доручили провести товариша. Отож вони, закинувши за плечі шкільні портфелі, йшли неквапом по узбіччю дороги, Сергій ближче до проїзної частини, а Володя оддалік, по сухій траві.
Розмова в хлопців не клеїлась, як через хворобу Володі, так і через похмуру погоду. Тому вони, віддавшись кожен своїм думкам, мовчки долали останні метри, що відділяли їх від домівки...
Десь позаду роздався наростаючий звук автомобіля...
Хлопці, не оглядаючись, трохи посторонились і йшли далі...
Звук швидко наближався...
„Запорожець”, - безпомилково визначив Сергій, - „ і куди він так поспішає, як німий на суд”, - ще подумав хлопець, як звук був вже майже поруч...
„Цікаво все ж таки, що то за „ас” такий летить?” - з цікавістю подумав Сергій і хотів повернути голову... Та не встиг... Якась страшна, невідома сила, ударила його і підхопивши відкинула далеко на узбіччя...
Хлопець не встиг ні крикнути, ні навіть злякатись. В його очах враз все померкло...
...Володю трусило... Він стояв білий, як стіна і зуби в нього дрібно цокотіли... Сергій, який щойно йшов поряд з ним, валявся в забрудненому, розірваному одязі на узбіччі дороги. Неподалік стояв раптом заглухлий „Запорожець”, який на його очах кинувся , як злий пес, на Сергія. Тепер же він мовчки, втупившись фарами, споглядав на наслідки своєї роботи. В авто, з погнутим крилом, з такими ж витріщеними, як фари, безумними очима, сидів водій, опустившись на кермо і щось п’яно белькотав...
Вийшовши з оціпеніння, Володя кинувся до товариша...
- Сергію! Сергію, ти живий?! - закричав перелякано хлопець.
Той не рухався...
- Що ж мені робити? Що мені робити? - бідкався Володя, все ще не перестаючи труситись.
Він гарячково став оглядати Сергія. На перший погляд, пошкоджень не було видно, лише великий синяк на скроні.
Раптом до Володиних вух долетів різкий звук автомобіля... Хлопець глянув на „Запорожця”, той, похнюпившись, стояв нерухомо. Аж тут за плечима заскреготіли гальма... Хлопець оглянувся... Неподалік місця аварії зупинився інший автомобіль і з нього поспіхом вже виходив водій. Володя замахав до нього руками і заволав про допомогу. Та чоловік з автомобіля вже і сам поспішав до них.
Підбігши ближче, він кинув поглядом на розпластаного Сергія, на заглухлий „Запорожець” і все зрозумів.
- Живий?! - запитав Володю.
Той розгублено знизав плечима.
Чоловік кинувся до Сергія і взяв його за руку. Хлопець застогнав...
- Він ще живий! Давай його швидше в мою машину! - підганяв чоловік переляканого Володю.
Той кинувся допомагати.
Вони вдвох помістили Сергія, який ще боровся за життя, в автомобіль.
- Я одвезу його в лікарню, а ти біжи в село і повідом про те, що сталось, - закомандував Володі чоловік, закриваючи за собою дверцята авто.
Через декілька секунд, машина зірвалася з місця і помчала в сторону районного центру.
Володя мовчки, кивнувши їм у слід головою, поспішив в село.
До районної лікарні було недалеко. Під’їхавши до відділення швидкої допомоги, чоловік забіг туди і забив тривогу... Вибігли санітари з носилками і Сергія забрали в реанімацію.
- Ну що, він буде жити? - за декілька хвилин запитав чоловік чергового лікаря.
- Ми надали йому першу допомогу, але потрібно ще провести обстеження, - відповів лікар, - швидше за все в нього внутрішній крововилив він і досі не приходить до пам’яті, - додав лікар і сам запитав:
- Скажіть, хлопець з вашого села?
- Так.
- А як його прізвище? - ще запитав лікар.
- Та це начебто Іванів Віталій, - сам до себе промовив чоловік, - зачекайте з ним був шкільний портфель, - сказав він вже до лікаря, - хвилиночку я зараз його принесу, - і з тими словами він поспішно вийшов з кабінету і попрямував до машини.
Через декілька хвилин чоловік повернувся.
- Ось зараз ми дізнаємось точно, - промовив він виймаючи з портфеля зошит.
- Записуйте..., - чоловік затнувся... - Сергій!? Як Сергій? Не може бути.
- Що, щось не так, - перепитав лікар.
- Ні-ні все так... Та хто б міг подумати, це ж мій племінник. Розумієте, я в тій гарячці думав що то Віталій , вони з Сергієм так схожі, а роздивлятись не було коли. Потрібно було негайно доставити хлопця в лікарню. - Ну й ну! Кілька годин тому, з вашої лікарні виписали його маму і ось тобі нове лихо... Вона з розуму зійде як взнає. Десять років тому його тата, а її чоловіка теж на дорозі збив автомобіль. Вони якраз повертались з іншого села і також ішли узбіччям дороги, як водій вантажного автомобіля хотів жартома налякати їх і крутонув рулем. Та жарт вийшов невдалим, водій був п’яний і машина зачепила батька Сергія, все скінчилось трагедією. Він там, на очах дружини, помер під колесами автомобіля, отримавши перелом основи черепа...
Сергія перевели в хірургію і підключили крапельницю, до пам’яті він так і не прийшов...
* * *
Сергій насилу відкрив очі... Навколо стояла тиша...
„Де я?” - повівши навкруги затуманеними очима подумав хлопець.
Над ним хтось нахилився...
- Сергійку! Сергійку! Наче крізь шум дощу донеслось до нього...
Такий теплий, знайомий голос, від нього зробилось так хороше. Сергій не міг його переплутати ні з ким.
„Мамо! Ти вже виписалась з лікарні?” - хотів запитати її Сергій, та пересохлі губи ледве-ледве ворухнулись, а звуки так і не вирвавшись назовні, погасли десь в глибині грудей.
Хлопець стомлено закрив очі...
„Щось мене морить сон, - майнула думка. І чого це мама: то цілує мені руки, то гладить по голові, як маленького, і голос її тремтить, наче вона плаче. Проснусь і поговоримо, а то зараз я неначе п’яний, нічого не можу второпати. Потім, потім мамо. Добре? - попросив подумки Сергій маму, - а зараз я ще трохи посплю...”
Хлопець, закривши очі, знову впав в забуття...
Він не знав, що ось уже минуло два місяці після аварії. Не знав, що це він вперше прийшов до пам’яті. Вперше з того часу він почув голос - то був мамин голос. Для Сергія усі ці дні були, як вирвані сторінки з пам’яті його книги життя і прочитані іншими про нього, але не ним. Він не знав, що в нього брали пункцію мозку, який весь був у крові ( підтвердився перший діагноз - внутрішній крововилив). Крім цього у хлопця виявилась у черепі тріщина. Хлопець не знав, що ніхто не давав гарантії на його життя, не знав, що за цих два місяці, йому викапали річну норму ліків, що його кормили через зонд усі ці дні...
* * *
Потрібно було терміново робити розтин черепа, говорили лікарі, але мама Сергія відчувала, що це нічого не дасть, просто вони хотіли в чомусь пересвідчитись. В неї перед очима весь час стояли дві картини: мертвий чоловік під колесами автомобіля і умираючий на ліжку син. Вона не могла спати. Жінка знала, що її сина заочно вже похоронили. З цим вона не могла змиритись і наполягала щось робити. Лікарі вирішили перевести його лікарню в Тернопіль. Та жінка і тут зустріла байдужість. Сергія просто не хотіли приймати, мотивуючи тим, що він не виживе, настільки серйозна в нього травма або в крайньому випадку він буде неповноцінний.
Ще два довгих тижні мати і син промучились в цій лікарні. Хлопець лежав як „піддослідний кролик”. Лікарі лише спостерігали за ним, не збираючись щось робити та тільки поміж себе прикидали скільки йому ще залишилось жити. Згодом, можливо для того, щоб зняти з себе відповідальність, хлопця взагалі виписали з лікарні додому з думкою, краще хай там помре... Мама це відчувала.
Односельчани, бачачи неспроможність лікарів врятувати життя хлопця, купили йому на похорон чорний костюм... Вони принесли його до мами Сергія...
Ні, вона не втратила надії, та про всяк випадок вирішила перестрахуватись, щоб не осоромитись перед людьми, коли станеться непоправне, коли прийдеться проводити сина в останню путь. Хай краще буде все як належить, як в людей. Щоб було не так, як з похороном його батька. Тоді вона оплакувала його, не бачачи за гіркими сльозами, нічого крім неживого, холодного тіла. Жінка не думала в той час ні про що, лиш про того з яким роки прожила і думала ще буде жити, та не судилось...
Тепер же, через впевненість в трагічному кінці одних лікарів, невизначеність інших, постійні співчуття знайомих і близьких на якийсь час її непохитність була зломлена. Тому вона і прийняла цю допомогу...
Коли її пальці торкались тканини костюма, їй здавалось, що це вона востаннє торкається сина. Тоді її губи дрібно тремтіли, гіркота підступала до горла і на очах появлялись непрошені сльози. „Чому? Чому доля до неї така несправедлива? Чому вслід за чоловіком має піти син? Краще б це сталось із нею. Навіщо мені знову цей біль? Я ще не оговталась як слід від смерті чоловіка, а тут новий удар. Чому Господи? За що ?” - билась, як риба об лід болісна думка. Та відповіді не було... Син, як їй здавалось, помирав...”Ще цей злощасний костюм. Порвала б його на шматки, так він ятрить мені душу”, - кожен раз відкриваючи шафу, думала мама Сергія.
Та якраз цей чорний костюм, потрапляючи на очі, кликав її до боротьби за життя сина. І вона боролась... Материнське серце не могло змиритись з таким кінцем. Не міг прийняти це і Сергій. Молодий, поламаний організм чіплявся за життя...
З поверненням до свідомості, Сергій, хоча йому всього не говорили, зрозумів в якому він критичному стані. Думки про смерть раніше його не торкались, хіба тоді, ще маленьким хлопчиком, коли стоячи над тілом тата, він ніяк не міг усвідомити, як так можна раптово піти назовсім з життя. Йому здавалось, що вже на другий день тато повернеться і усміхаючись ласкаво погладить його по голівці. Та тато більше не повертався, ні на другий, ні на третій день. Від того було страшно. Згодом хлопчик привик до втрати батька. А ось тепер, виходить так буде і з ним. Від тієї думки, Сергію робилось моторошно. Він переживав не так за себе, як за маму. Їй прийдеться пройти це знову. Хлопець не хотів її засмучувати. Він залишився єдиним мужчиною в сім’ї. Тож робив все аби мама на відчувала тягаря вдівства. Сергій брався навіть за жіночу роботу, пік хліб чи ще щось допомагав, аби в мами зменшилось роботи. „ А що ж тепер буде, як мене не стане, мама і так нездужає? Ні, я просто не маю права помирати. Нізащо, - виривалась з холодних лещат смерті, думка. - Жити, жити хочу. Хочу бачити радісну посмішку мами, сестри, а не червоні від сліз їхні очі...”
Ці роздуми підтримували в хлопцеві бажання вижити наперекір усім...
Так вони, мама й син, боролись на скільки їм дозволяли людські сили... Тоді вони ще не знали, що за життя Сергія боровся, ще Хтось, Той Хто вже наперед визначив долю хлопця.
Вони були прості сільські люди і не мали змоги створити якісь особливі умови догляду за Сергієм. Мама сама масажувала йому руки. Після аварії одну руку він не міг розігнути, а іншу навпаки зігнути, хлопець їх просто не відчував, як не відчував і ніг. І коли одного дня, його попробували поставити на ноги, він мало не впав, відчувши в них різкий біль.
Був уже квітень місяць. Все навкруги цвіло і раділо сонцю - це ще більше давало бажання і сили до життя.
З часом біля хлопцевого ліжка поставили тренажер, на якому, при допомозі сестри і мами Сергій потрохи розробляв своє знівечене тіло.
... Проходили дні...
Згодом роздумуючи над цим важким періодом свого життя Сергій напише:
Найважче - це біль душі,
І тіло зранене болить.
Минули ті щасливі дні,
А мрії не летять в блакить...
...Та з часом пройшли ті строки, до яких, по словах лікарів, ще зміг би прожити Сергій. Та він жив наперекір всяким прогнозам, всяким припущенням, і не тільки жив, а й набирався сил
Пройшло шість місяців виснажливої боротьби, тренувань на велотренажері, як Сергій встав твердо на ноги. Він змінився, та в основному - внутрішньо. Це хлопець помітив, як почав виходити на вулицю. В звичних раніше для нього молодіжних компаніях, він став почувати самотність. Якраз з цієї причини Сергій одного разу погодився поїхати з друзями, яких запросили відвідати зібрання в Домі Молитви, у місті Тернополі.
Тоді, посидівши в зібранні, послухавши проповіді, молитви і спів, хлопець ще не зробив якихось конкретних висновків, але наступного разу вже сам захотів побувати в такому зібранні.
Жнива вже майже закінчились, проте надворі стояла ясна, сонячна днина, коли Сергій повертався додому. Він йшов полем. По обидва боки польової дороги, наїжачившись, зрідка вкрита копицями соломи, стирчала в різні сторони стерня, лежала на покосах свіжо викошена гречка. Над головою пропливали білі, пухнасті хмаринки. Все це налаштовувало серце Сергія на відчуття миру і спокою. Все говорило про красу Божу, Божу благодать.
Сергій йшов відтворюючи назад в пам’яті останні події, які стались з ним: „... зібрання в Домі Молитви, відчуття самотності, перші кроки після аварії, співчутливі прощальні погляди родичів, перші слова мами одразу ж після виходу з „коми”, а потім - два місяці темряви...”
Перемотуючи стрічку спогадів і аналізуючи почуте Слово Боже, Сергій усвідомив, що все, що трапилось з ним, могло закінчитись якраз цією темрявою, що була два місяці з ним, а якщо добре подумати то і все його життя. Так, темрявою. Та якби не Хтось. І Той Хтось - то Бог, Якому ось сьогодні він бачив щиро поклоняється стільки людей. „Я тим більше, повинен це зробити,” - подумав хлопець, і він став щиро каятись в своїх гріхах перед Богом. Йому стало легко на серці і він прийняв рішення засвідчити про це перед людьми. Хлопець вже не міг дочекатись наступної неділі, щоб вийти на середину залу і так зробити.
Тепер сидячи в залі і слухаючи Слово Боже, Сергій починав розуміти чого йому останнім часом не вистачало - єдності з Творцем.
Наближався той момент, коли пастор запитує чи є ті, що хотіли би покаятися і вступити в заповіт з Господом.
Сергій сидів як на голках, в його серці росло бажання вибігти на середину залу і подякувати Богу за те, що Він врятував його від фізичної смерті вже зараз, та за те, що хоче спасти його і для вічного перебування з Ним. З іншого боку мозок йому свердлила думка про те, що він спочатку пішов з зібрання перший раз просто так, другий раз - вже з думкою, що можливо йому випала нагода використати це для виїзду за кордон, до дядька.
На цьому етапі його роздумів, Сергій почув слова пастора:
- ...під час цієї пісні хто бажає, виходьте !
Полились слова пісні...
„Прийди ти до Ісуса, мій друже дорогий,
Тебе стомив до краю великий гріх тяжкий.
Прийди і не вагайся, Христос усіх прийма,
Скажи, що в тебе в серці печаль й гріха зима.
„ Ні, нікуди я не поїду і ніякого закордону мені не потрібно. Роблю я це не заради спокуси тілесної, а заради спасіння душі”, - роздумував хлопець.
Іди лиш за Ісусом, як Він, вузьким шляхом,
Ідучи, не журися, борись з гріхом та злом.
Іди і не вагайся, на небі у Христа
Ти ввійдеш в вічну радість небесного життя.”
Останні звуки пісні завмерли... На якусь секунду зависла тиша... Та ось заскрипіла лава. З неї підвівся юнак. Це був Сергій. Він ішов на поклик Божий і ніс Йому своє палке серце...
* * *
Вечоріло. Сергій задумливо сидів в кріслі. Радість, яку він отримав пізнавши Бога, наповнювала тепер всі його думки. Він ще і ще раз пригадував те, що з ним сталось останніми днями.
Світ подарував йому чорний костюм на похорон. Бог же подарував йому білий костюм, в якому він зайшов в тиху воду озера. Сергій прийняв святе по вірі водне хрещення. Він виконав одну із Божих заповідей і пообіцяв Йому служити в добрій совісті. Світ подарував йому смерть, Бог - життя вічне.
„Тепер я би хотів оспівувати і славити тільки Бога,” - роздумував хлопець. Колись я писав вірші, та то було колись, після аварії бажання писати пропало.”
Сергій відігнав спогади. Підвівся... хотів було вже йти спати, та рука потягнулась до авторучки. Він знову присів, взяв лист паперу. Потім, наче відчувши якийсь нездоланний поштовх, став гарячково писати. Рядки, розпливаючись від необережної сльози, вирівнювались як воїни в шеренги і лягали на білий папір... Вони лягали на серце...
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 6037 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
