Питання взаємостосунків батьків і дітей скрізь і в усі часи хвилювали людство. У вік комп’ютеризації, модернізації і інших …ацій воно не тільки не втратило свого значення, а навпаки – надзвичайно загострилося. Ми, християни, маємо просте пояснення цьому загостренню, беручи за основу вірш зі Слова Божого: «Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні» (2 Тим. 3:2). І це, звичайно, ми спостерігаємо тепер, хоч перша заповідь з обітницею вимагає: «Поважай свого батька та матір». У питанні послуху Слово Боже однозначне: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе». Але щодо ставлення батьків до дітей, то також маємо настанову в Біблії: «А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4). Отже, між батьками і дітьми має бути постійний контакт і взаємодовіра, коли батьки не є «наглядачами» над дітьми, які тільки встановляють правила і вимагають їх виконання, але знають можливості і здібності дітей, намагаються зрозуміти їх, переймаються проблемами дітей і разом їх вирішують. Чи знаєте ви, батьки, що роблять ваші діти, коли ви їх не бачите, про що вони мріють і чому вони стають дратівливими? З ким вони дружать, що вони читають і слухають? Нарешті, чи є вони вашими друзями, які вам довіряють і можуть поділитися з вами найбільш потаємним?
Несподівана зустріч
Луцьк. Перукарня, кінець робочого дня і я останній клієнт. Але раптом, несподівано для її працівників, відчинилися двері - і зайшли двоє підлітків по років 12-13. Відразу стали в кутку, наче чогось соромлячись чи від когось щось ховаючи. Увагу привертала їх зачіска – в обох довга пофарбована в яскраво червоний колір грива сповзала на обличчя, прикриваючи навпіл його, і через це вони могли бачити тільки лівим оком. Обоє не по-зимовому взуті в легкі кеди з яскраво-рожевими шнурівками. Внутрішньо відчув – щось тут не все так просто. «Це не тільки стиль, не просто самовираження, щось тут більше, ніж зачіска», – подумав я. В кріслі перукаря вони просили підстригти коротко, але не зачіпати їхньої довгої гриви. Уже на виході почув кілька фраз із розмови перукарки з одним із цих підлітків, яка допитувалася, хто вони. «Ми емокіди, емо – це емоції, а кіди в перекладі з англійської – діти», – пояснив цей хлопчина. Він говорив коротко, обривками фраз, наче щось його внутрішньо стискало, і дещо зверхньо, мовляв, твоє діло – постригти, а не розпитувати хто і що; моя зовнішність – це моя справа. Але, напевно, остаточно приголомшив він учасників цієї розмови, коли показав на своїх зап’ястях подряпини, що імітували різання вен.
Емокіди
Вийшовши з перукарні, я ще довго не міг отямитися. Ця незвична зустріч ще довго стояла в моїй уяві. Потім я став все частіше помічати таких підлітків в магазинах і на вулицях нашого міста. Хто вони? Чому вони себе так ведуть? Що це таке «емо»? Першим, хто прийшов мені на допомогу у пошуках відповідей на ці запитання, був інтернет. Довго не довелося шукати – і перший сайт відкрився на задане слово в пошуковому порталі. Але інформація звідти не просто здивувала мене своєю цинічністю, а просто шокувала.
Виявляється, для того, щоб бути емокідом, до того ж справжнім, існує ряд правил, яких вони повиннні дотримуватися. Обличчя має бути наполовину закрито гривою, пофарбованою в червоний колір, а кеди зашнурованими рожевими шнурівками, на одязі значки і футболка з мікі-маусом. Особливою також має бути мова цих «емоційних дітей», де в першу чергу домінують вульгарні слова англійською мовою. Їм притаманна анорексія («Худніть, худніть, худніть», – пишуть правила для емокідів). Про їхні музичні вподобання написано буквально таке: «Тексти пісень повинні бути виключно про вмираючі спогади, про втрачену любов, примхи долі і протистояння жорстокому оточенню. Будьте зухвалими і гордими, цим «людішкам» не дано розуміти всієї глибини ваших емоцій», – вимагають правила. Коли їх запитають, скільки їм років, – вони мають відповідати: десять плюс п’ять (шість, сім і т д.), при тому пояснюючи, що в душі вони – десятилітня дитина, а п’ять – це та кількість років, які вселив у їх душу відчай.
Далі – більше. Їхнім девізом скрізь і всюди має бути щось на зразок: «Я ненавиджу себе і хочу померти». При кожній нагоді їм рекомендують підкреслювати, що вони постійно вживають антидепресанти, тому що не в змозі впоратися зі своїми емоціями. Фіналом цього депресивного стану має стати скрупульозно сплановане самогубство. Їм радять заздалегідь обдумати де, коли і як це відбудеться. Найкращим методом самогубства вони вважають перерізування судин на руках і мріють померти у ванні, наповненій кров`ю.
Інтерв`ю
Звісно, прочитавши таке, спокійним бути важко: пересихає в горлі, і накочуються сльози від жалю до цих дітей. У мене з`явилося бажання поспілкуватися з такими підлітками. Шукати їх довго не довелося і вмовляти на інтерв`ю також, але з умовою – заочно. Дівчина, з якою я домовився про інтерв`ю, не хотіла «світитися» перед фотоапаратом, тому моя розмова обмежилася телефоном. Набираю номер і розмовляю з дівчиною, яка уже понад рік зараховує себе до неформалів. Її відповіді дивують, бо часто просто не піддаються аналізу.
– Як тебе звати і скільки тобі років?
– Звати Надюша, мені п'ятнадцять років.
– Можна поставити тобі кілька запитань про емокідів?
– Я вас слухаю.
– Чому ти вибрала такий рух - це модно, тобі подобається вирізнятися чи щось інше?
– Скоріше за все, це вибір моєї душі... це моє життя...
– Хто може бути емокидом?
– Дуже емоційні люди....
– Але я чув, що ці люди перебувають в глибокій депресії.
– Ну і це також.
– А для чого вони собі ріжуть судини?
– Таким не займаюсь... Просто іноді буває дуже погано... і це спосіб забути про все.
– Тобто померти – це спосіб забути про все?
– Не завжди помирають. Можна відкачати..., Зупинити кровотечу.
– А ти собі різала судини? Чи бачила, що хтось різав собі судини?
– Собі не різла, а таке бачила.
– І що, тобі не страшно померти?
– Страшно... Але іноді... До речі, я мало з вікна не вискочила.
– Хто тебе втримав? Хто тобі не дав цього зробити?
– Мій улюблений... Я вже стояла на краю... і подумала про нього...
– А він де був?
– Далеко... в Польщі...
– Яка твоя заповітна мрія?
– Знайти свою половинку... І бути з нею до кінця життя...
– Що ти найбільше любиш в цьому світі?
– Любов. Я без неї жити не можу.
– Що ти боїшся понад усе?
– Залишитися самою....
– Як ставляться твої батьки до твого захоплення?
– Нормально.
– А вони знають, що емокіди ріжуть собі вени чи вистрибують з вікна?
– Ні.
– Тоді скажи, чи може нормальна людина робити боляче своїм близьким? Хіба тобі приємно робити боляче своїм батькам? Як їм, які вигодували тебе, буде стояти над твоєю домовиною?
– Вони будуть самі винні... Вони мене кожен день виводять із себе.
– А ти не намагалася їх полюбити?
– А вони мене?
– А ти вважаєш, що вони тебе не люблять?
– Я не знаю...
– Я думаю, що дуже люблять. Ось будуть у тебе діти - ти побачиш, як сильно любитимеш їх.
– Я ненавиджу маленьких дітей.
– Чому? Вони такі хороші? Добре, хочу задати тобі останнє запитання! Коли ти поріжеш собі судини і помреш, то чи знаєш, куди потрапить твоя душа?
– В пекло…
Після цих спокійно сказаних Надею слів в слухавці почулися короткі гудки. Очевидно, на таку тему Надюша говорити не схотіла.
Де коріння цих проблем?
Важко зробити однозначний висновок, з`ясовуючи, яка причина. Але, на мій погляд, сьогодні середньостатистична дитина максимально обділена увагою з боку батьків. Не секрет, що головною проблемою більшості сімей є сімейний бюджет, і його наповнення, а не виховання дітей. Батьки стараються забезпечити дитину всім, починаючи від сучасного одягу до останніх моделей мобільників і комп’ютерів, але ніяк не своєю увагою і л`юбовю. Крім того, вимоги в школі, вимоги в сім`ї змушують дитину бути їх виконавцем і таким чином не залишають місця для її творчості. Підлітки ж намагаються випробувати себе і знайти щось цікаве в тому чи в іншому середовищі. До того ж вони мають сильне бажання виокремитися серед інших і таким чином показати свою особливість. До цього варто додати засилля реклами «дорослих речей» в засобах масової інформації, масу кінофільмів із спотвореною уявою про сімейні стосунки, з яких діти навчаються бути подібними до їх кіногероїв. Плюс вільний доступ до Інтернету, звідки береться вся інформація щодо «прикольності» неформальних рухів.
А що до цього Церкві?
Не дивно, що сьогодні психологи Києва б`ють на сполох від засилля в київських школах таких субкультур, як готи, панки, хули і емо і намагаються зупинити поширення цього явища, але думаю, що адміністративними методами це зробити аж ніяк не вдасться. А що має робити церква? Як повинні християни реагувати на такі прояви в суспільстві? Звичайно, сьогодні ми не бачимо в наших цервах, щоб підлітки із сімей віруючих проявляли себе подібним способом. Але це не привід спокійно реагувати на те, що диявол викрадає дітей і ще не сформованій особі намагається нав’язати, що вона нікому тут не потрібна, що вихід із обставин – це різання судин або крок з вікна багатоповерхівки. Що повинна робити церква? Куди мають йти місіонери? В першу чергу, звернути увагу на можливості євангелізації дітей. А вони є. Це недільна школа, літні дитячі табори не тільки для дітей віруючих батьків, але й невіруючих. Дитинство – це найцінніший час в житті людини, коли в її серце, свідомість закладаються основи християнської науки. Якщо у вашій церкві ще немає цього служіння – говоріть про це і моліться, щоб Господь вислав працівників на ниву Його.
Ви скажете, а хіба це Його нива? Хіба ми повинні йти до цих дітей і намагатися проповідувати їм? Звичайно, церковна кафедра набагато зручніша, ніж підвали молодіжних неформальних угрупувань, а зосередженні і вдумливі обличчя віруючих набагато приємніше бачити ніж насмішкуваті і зневажливі погляди підлітків. Разом з тим, накази Ісуса Христа: «Оце посилаю Я вас, як овець між вовки» (Матвiя 10:16) і «Тож ідіть, і навчіть всі народи…» (Матвiя 28:19) не втратили і сьогодні своєї сили, а Його слова, сказані Отцеві в первосвященицькій молитві: «Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх» (Iвана 17:18), стосуються і нас, християн 21 століття.
Доки ви читали цю статтю
А тепер подумайте над цим. Якщо цю статтю ви прочитали за 10 хвилин, то за цей час в світі сталося таке: народилося 2552 людини і таким чином населення світу зросло на 1466 людей. В той же самий час померло 1086 людей, 23 з яких загинуло в аваріях, у воді потонуло – 7, отруїлося теж 7, було вчинено 17 самогубств і 11 насильницьких вбивств. У середньому за 10 хвилин в світі 318 чоловік захворіли на серцево-судинні захворювання, 138 – на онкохвороби, 21 – стали психічнохворими. Всього за цих 10 хвилин відбулося 812 шлюбів і з них 162 розлучення. За цей період зроблено 875 абортів і 48 чоловік були уражені СПІДом, 30 - туберкульозом…
Комментарий автора: Ця стаття була опублікована в газеті "Голос надії".
Прочитано 5091 раз. Голосов 2. Средняя оценка: 4.5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
