Мамо, я хочу на небо!

Ви давно спостерігали всипане зорями небо? Виберіть трохи часу в зоряну ніч, візьміть своїх діточок а чи може і онуків, і вируште кудись в місцевість, де не досягає людське світло. Наприклад в місце, оточене горами або лісом. Ви не пожалкуєте! Підніміть свої голови і хоч деякий час пильно поспостерігайте небо. Сяйво далеких зірок прониже ваше єство, указуючи і на велич і славу Творця Всесвіту і на близість Його до вас!
Швидко плине час. Швидко міняються і погляди людські. Пам’ятаєте радянські гасла?
«Человек- царь природы!». «Повернем реки вспять!». «Покорим Веленную!». На сьогодні тільки сліпі по своїй волі не розуміють- даруване людині Творцем призвання творити, людство, викинувши з сердець Бога, тим самим перетворило в призвання нищіти. До чого
«доцарювалось» людство, що доброго додало до Божого творіння, до природи? Червону книгу? Солончаки Каракалпакії (ось де невидумані жахи, авторам фільмів жахів таке і не снилось!)? Озонові отвори? Глобальне потепління? В Запорізьких степах сьогодні зустріти зайця- це вже ціла пригода...
Але слава Богу! Іще є на планеті легкодоступні куточки дикої природи!
Говорять, що раки живуть лиш в чистих, іще не занепащенних завдяки людському розумові водоймищах. Почувши звістку, що в високогірному озері неподалеку можливо вночі наблюдать раків, які «трохи не на берег лізуть», чоловіча частина українського населення табору відправилась ввечері наблюдать це явище. В таборі залишились лиш жінки і діти.
В той час, поки чоловіки милувались раками і зоряним небом, до табору завітав хазяїн цих місць- величезний ведмідь. Мабуть, також вирішив помилуватись чимось диким- наприклад, беззахисними людьми. І себе показать, звісно. Він раптово появився в в сполохах вогнища на
другому березі вузенької, кілька метрів завширшки гірської річечки. Вибрав собі удобну позу спостерігача і приліг. Йому нічого, він тут хазяїн, він ведмідь. А ось гостям стало не до жартів- це не цирк і не зоопарк. Хтось кинувся до сусідів- чоловіків, американців, з проханням захисту. Ті пообіцяли, але раптом, в кілька секунд хутко зникли в своєму мобіл хомі. Більше в той вечер їх не бачили. Семирічна Анечка Ковальова почала плакати: «Мамо, я хочу на небо!». Хтось чи з книжок, чи з власного досвіду зрозумів: на цей час найкраща зброя проти ведмедя- це жіночо-дитячий галас. Похватали хто ополоника і сковороду, хто миску і ложку, хто каструлю і ножа і зчинили зі страхом і криком страшенний галас. Бідолага вемідь не витримав такого натиску. Зрозумівши, що крім тиску на вуха від цього чудернацького товариства не дочекаєшся нічого, піднявся, кілька разів недружелюбно рикнув і поважно зник у темних хащах.
Це була четверта, остання ніч церковного кемпу української баптистської церкви Лос Анджелесу. Назавтра всі учасники кемпу, повні вражень від красот дикої природи, благополучно досягнувши до своїх домівок в простоті сердець дякували Богу за повне Його благословіння в проведенні кемпу 2007 в Йосеміті парку.
А найбільше довір’я небу прокричала маленька дівчинка...
Господи, вразуми наші серця мати любов до Тебе, хоч трішечки схожу на Твою до нас..

Павло Сургай, м. Лос Анжелес.

Мамо, я хочу на небо!Проза

Мамо, я хочу на небо!
Проза