Для ТЕБЯ - христианская газета

Ангелик із різдвяної ялинки
Проза

Начало О нас Статьи Христианское творчество Форум Чат Каталог-рейтинг
Начало | Поиск | Статьи | Отзывы | Газета | Христианские стихи, проза, проповеди | WWW-рейтинг | Форум | Чат
 


 Новая рубрика "Статья в газету": напиши статью - получи гонорар!

Новости Христианского творчества в формате RSS 2.0 Все рубрики [авторы]: Проза [а] Поэзия [а] Для детей [а] Драматургия [а] -- Статья в газету!
Публицистика [а] Проповеди [а] Теология [а] Свидетельство [а] Крик души [а] - Конкурс!
Найти Авторам: правила | регистрация | вход

[ ! ]    версия для печати

Ангелик із різдвяної ялинки


Дівчинку з великими карими очима, які дивилися на світ проникливо, сумно, але з великою надією й зазирали в саму душу тим, хто спілкувався з нею, звали Олюня. Нещодавно їй виповнилося п’ять рочків, але багатьом здавалося, ніби їй уже років сім-вісім.
Виховували дівчинку бабця Олена, мама її матусі, й молодша мамина сестричка Текла, всього на сім років старша за саму Олюню, й вуйко Ільо, справжній парубок, що мав уже цілих шістнадцять літ. А сама матуся, котру дівчинка так любила, і за котрою боліло її дитяче серденько, подалася з вітчимом в далеку Аргентину на заробітки. Тоді маленькій Олюні було три з половиною рочки. Вона ще мало розуміла з того, що діялося довкола, але одне розуміла напевне: мама поїхала кудись з чужим вуйком, і її більше немає. Хотіла не пустити, вчепилася ручками за її руку, плакала аж умлівала, відчувала, що, може, бачить матінку востаннє… Та, мама трішки приголубила, заспокоїла, а відтак відірвала її рученята від себе і, взявши в руки сумку й течку з документами, разом із вуйком, котрого при Олі називали її татом, вони сіли у потяг. А Олюня залишилася з бабусею на пероні.
Дівчинка нічого не бачила за сльозами. Бабуня її обійняла, погладила по голівці, поцілувала, а молодша мамина сестричка, Теклюня, сунула якийсь солодкий пряник… Та нічого цього їй не треба було! Навіщо їй пряника, коли потяг свиснув, спустив пару і зачахкав, а мамця востаннє крикнула: «Па-па, Олюню, я приїду!..», і пропала?
Дівчинка плакала вдень і вночі без відпочинку. Нічого не їла, майже не спала, лише, коли вже дуже втомлювалася, то поринала у тривожний сон, в якому здригалася, кричала, знову плакала. Прокинувшись, знову волала: «Мамо! Хочу мами!»
Так тривало довший час, поки не прийшла до них далека старенька родичка, бабуся Тереза. Вона приголубила сирітку, дала цукерочків і пряничків, але не від себе, а від мамці, і сказала, що матінка вже повертається, вона вже зовсім близько, ось біля Тернополя, чекає на документи, поки їй пришлють, і тоді приїде до Олюні.
Дитина заспокоїлася, почала розглядати солодощі, покуштувала і … з’їла пряничок, відтак цукерку… З того часу вона вже їла, спала, хоч і тривожно, а весь вільний час стояла біля воріт і виглядала мамцю.
Так минуло з півроку, та ненька не поверталася й вістей від неї теж не було. Дівчинка, мабуть, почала дещо розуміти. Вона все рідше стояла і виглядала мамцю з дороги, а частіше її можна було застати з порцеляновим ангеликом у руках, котрого пригортала до грудей і щось йому шепотіла. Одного разу Теклюня, котра постійно доглядала Олю і не відступала від неї ні на мить, почула: «Ангелику мій, попроси у Бозі, щоби повернув мені мамцю, я вже не можу без неї більше жити…»
Якраз перед Різдвом обидві дівчинки Теця-няня і Олюня ходили до тітки Янки, котра жила на іншому кінці села, просили прийти на свята зі всією родиною. Було надвечір, коли поверталися. Старша несла на плечах маленьку, щоб не замочилася в глибокому снігу. Проходили попри дідичів замок, який стояв на пагорбку. В покоях світилося яскраве світло, фіранка була відсунена, і діти побачили, що у пана Єрозальського, котрий правив селом, вбирали розкішну різдвяну ялинку. Вона стояла посеред великої зали. Підійшли ближче до паркана. Теклюня стала навшпиньки, а Олюню поставила на ніжки у себе на раменах. Міцно тримала, щоб дитина не впала. Велика, осяяна теплом і рожевим світлом, зала; розкішна, немов жива, немов зараз простягне руки-віти і затанцює, ялинка…
- Боже, як там гарно, - промовила Теця. А маленька раптом затряслася, мало не впала з плечей старшої, враз подалася вперед і скрикнула:
- Ангелик, блискучий ангелик! Він би повернув мою мамцю! Хочу такого Ангелка!..
Теклюня придивилася ліпше і побачила, як середульша дідичева донька Мариньця несла в руках блискучого, наче живе срібло, ангелика, який світився і притягував цим світлом до себе погляд. Він був, ніби живий, якийсь трепетний, одухотворений.
Мариньця підійшла до ялинки і вчепила ангелика на видному місці вгорі. Теця придивилась і побачила, що на ялинці, трошки збоку від цього ангелика, красується ще два таких самих. «Гарні вони, дуже гарні,» - подумала дівчинка. Напевне, як до таких гарних ангеликів помолитися, то Бог пошле щастя, здоров’я і все, що через Його ангелів у Нього просили…
А маленька племінничка на її руках тихенько схлипувала. Вона, як побачила того сріблястого осяйного ангелика геть утратила спокій. Все повторювала, що той ангелик впросив би, вмолив би Господа повернути їй матусю.
Поверталися додому, коли вже зовсім поночі. Олюня весь час пхинькала й просила ангелика, а Теклюня мізкувала, як би дістати його, цього чудесного різдвяного ангелика для бідної сирітки, серце котрої ось уже півтора року тужить за матір’ю. Їй було дуже шкода племінничку. Батька дівчинка не пам’ятала: він був січовим стрільцем і загинув, коли переводив свою сотню убрід через річку Збруч. Теклюня теж не пам’ятала свого татка, він загинув у першій світовій війні, коли вона мала всього кілька днів. Але вона мала найкращу в світі мамцю, з якою можна було про все погомоніти, порадитись і посумувати з нею, і порадіти… Олюня мами не мала і весь час за нею тужила. Раптом Текля всміхнулася, ніби щось вирішила для себе, ніби знайшла ключик для розв’язання свого клопоту.
Отак, думаючи кожна про своє, дівчатка припленталися додому. Одна, старшенька, долаюи великі кучугури, а друга, мала, на зовсім уже зімлілих руках своєї юної няньки.
- Де ж ви ходите так пізно? – зустріла їх з тривогою в голосі матуся Олена. Псів повне село, ковзько, можна впасти, ногу зламати, можна в сніг провалитися… Ой, Теклюню, Теклюню, ти що, зачинаєш бути неслушна?
- Та ні, мамусю, що ви таке подумали? Ми були під вікном пана Єрозальського. Там, з того боку, що від потічка, вікно зовсім близько від паркана. Ми виділи, яка в панів пречудна ялинка. Фіранка була відхилена, і ми дивилися, як її вбирали.
- А там ангелик на ялинці дуже гарний, і він, як сонечко, блищить. Я хочу такого. Буду з ним молитися і приїде моя мамця, - лебеділа Олюня. А відтак почала плакати і то чимраз більше: - Хочу ангелика, я буду з ним спати, буду молитися, щоб він поміг моїй мамці вернути до мене.
- І ти мусила завести її під те вікно, щоб дитина знов плакала? – картала мама Теклю. Ти ж знаєш, що вона має великий жаль, що мама її покинула!
- Я її не вела під вікно, мамцю, - виправдовувалася дівчинка. – Ми переходили під парканом і вздріли ялинку, бо фіранка була відхилена. А коли побачили, яка то пречудна ялинка, то не могли вже відірвати взір…
- Боже, Боже, бідні мої діти, що я маю робити? – бідкалася Олена. Вона була добра, молода ще, тільки дуже згорьована. Дітей завжди розуміла, але не могла їм забезпечити того, що би вони, такі славні дівчатка, повинні були мати. Вона ледве зводила кінці з кінцями, хоч й отримувала пенсію за загиблого чоловіка Кирила на Теклюню. Та пенсія була маленька, але і то добре, бо якби її не було, то становище сім’ї було б ще гіршим.
- Олю, не плач, - сказала бабуня і лагідно, і строго, і з глибоким болем у серці. – Ти вже велика. Прийде час, і мамця приїде, а тепер їжте барабульку, я зварила на вечерю і лягайте спати. Завтра – Святий Вечір. А цілий день – будете мені помагати. Я не маю більше помічниць. Ільо не дівчина. Він доглядатиме коня завтра, повичищає стайню. Він має свою роботу, то вже господар, а ви мені поможете.
Але Олюню ці слова не заспокоїли. Вона спочатку притихла, а потім знову почала плакати і просити ангелика, котрий би повернув її матінку з-за границі.
Теклюня гладила її по голівці й заспокоювала:
- Не плач, я постараюся дістати тобі ангелика, почекай до завтра, до Святої Вечері, а відтак...
Мама аж нагримала на доньку:
- Наобіцяєш дитині, а воно буде чекати… А ти де візьмеш? Не обіцяй ліпше.
Але Теклюня вже щось вирішила для себе. Вона, ця дванадцятирічна дівчинка, мала твердий характер. Як і її батько, котрий загинув на війні, була серйозною і цілеспрямованою.
Уклавши маленьку спати, дівчинка помолилася, сіла біля вікна на лаві й довго дивилася на місяць, який, то добре виднівся, то вкривався хмарками, а відтак знову випливав на небо. Про щось думала й думала, щось зважувала, а тоді, ще раз перехрестившись, лягла спати біля Олюні.
Цілий наступний день, що звався велиєю, минув у напружених приготуваннях до Святої Вечері. Не мали діти з Оленою чогось особливого для тої вечері, але все одно треба ж було все приготувати – набрати капусти квашеної з бочки, підтушкувати її для вареників; начистити цибульки, щоб всмажити, бо мастити мусили лише олійкою. Перебрати квасольку, намочити, зварити, а ще – пшеничку на кутю… О, це була робота для Олюні. Перебирати вона любила і так все чистенько, що після неї ні в квасольці, ні у пшеничці не знаходив ніхто ані порошинки.
Мама-бабуся напарювала мак, терла його у макітрі. Для цього вона сідала на долівці на хіднику і брала макітру між коліна, щоб не розбилася. То була дорога річ, і на базарі Лейба брав за неї золотого, бо знав, що ні одна газдиня без макітри на пироги та кутю маку не розітре.
Ільо, цей шістнадцятирічний господар, обходив в цей день коня, корівку, нарізав січки їм на цілі свята на кіраті, відкидав гній із хліва, щоб на свята і в худібки було чисто.
Приходив до хати аж чорний від утоми, але ще й тут помагав: він був тепер серед дітей найстаршим, і мама весь час називала його своєю опорою і малим газдою.
Хлопець поважно мив руки, пив трохи води, з’їдав кусень чорного хлібця, щоб відновити сили, бо дуже втомився, а відтак лупив горіхи до куті. В них не було своїх, на кожне Різдво горіхами їх забезпечувала бабуня Тереза, котра мешкала аж на іншому краю села. Вона приносила також пряничків солодких для дітей, цукерків, а ще – сушених сливок і грушок на узвар. Знала старенька, що вдові Олені живеться нелегко з дітьми, то й помагала, бо їхня сім’я була трохи заможніша. Тереза приходила ще чотири дні тому і принесла Олені все для дітей, бо у велию жінки не ходять по хатах. По-перше, у велию першим до хати має зайти чоловік, щоб у тому домі все добре велося; а, по-друге, у велию кожна господиня мала так багато роботи, що кудись іти не було часу.
Олюня в цей день була чемна, як ніколи. Рано трошки попхинькала за ангеликом, але Теця відвела її в куток і строго пояснила, що коли вона буде плакати і не буде помагати, не буде чемна, то Бозьо розгнівається, і ніякого ангелика Теклюня не зможе їй дістати.
Дитина не розпитувала, де і як її тьотя-сестричка збирається дістати того сяючого різдвяного ангелика, не наважувалася. Вона зрозуміла добре, що їй треба все помагати і молитися. То ж робила все, що їй казали, чемно і добре, і весь час читала «Отче наш» і «Богородице Діво, радуйся». Знала, що чим швидше настане вечір і прийде Свята Вечеря, тим хутчіше вона матиме ангелика.
А Теця з наближенням вечора почала тремтіти, як осінній лист. До того в неї у голові визрів один план, але, чим ближче було до Святої Вечері, той план їй здавався все більш нікчемним, і вона починала боятися. Та так чи інакше вечір настав.
Олена тепло вдягнула Олюню, вони пішли з Ільом стрічати першу зіроньку. Нарешті захекані повбігали до хати: зіронька, яка сповіщала про народження маленького Ісусика, вже сіяла на небосхилі.
Мати і Теклюня накривали на стіл. Спочатку поклали сіньця тоненько, потім накрили скатеркою, тоді ще притрусили сінцем. Це в честь того, що Ісусик народився в стаєнці на сіні. Відтак поставили дванадцять страв.
Усі перебралися в чисті сорочки, помолилися. Ільо, як господар, вніс у хату дідуга. Засвітили свічку, почали вечеряти. Теклюня поспішала, бо ось-ось мали з’явитися колядники у них під вікном, заколядувати. А вона мусить винести їм коляду, а відтак піде з ними по селу. Колядують, збирають, хто що дасть, потім діляться порівну. А давали, хто що мав, - пироги, балабушки, яблука, горіхи, цукерки, пряники. Хто був дужчий, то виносив колядникам ще й гроші.
Коли під вікном уже затупотіли колядники, Олюня тихенько спитала в Теці:
- А до пана Єрозальського ви підете колядувати?
Та ствердно кивнула їй, а мама строго сказала, що там такі пси аж пожерти їх можуть. Дівчинка промовчала і почала збиратися. Одягла благенького кожушка з великими кишенями, теплу хустку, старенькі чоботята взула, взяла свою торбинку, з якою кожного року ходила колядувати. Перед тим вона її ретельно зашивала і латала. Мама наладила їй цілий таріль вгощання для колядників, що ось-ось мали з’явитися. Там були і балабушки, і прянички, і цукерки, яблучка, горішки. Всього припасла мати-бабуня Олена, бо то діти прийдуть, треба їх прийняти, як Бог приказав, бо «і мої діти до людей ходять».
Загупало, затупотіло під вікном, розкотисто, здавалося, на весь світ залунала коляда «Нова радість стала…», відтак – «Бог предвічний». Повіншували. Декілька колядників зайшли з клубами пари (бо мороз надворі), Теклюня дала колядникам «заробіток». Один хлопчик побачив Олю, підкликав до себе: «А це тобі, маленька, в мене також є сестричка, також Олею звати, тільки старша». Дав дівчинці цукерків, горішків… А вона: «Я ангелика блискучого хочу, він би поміг мені, щоб мамця приїхала». Хлопчик глянув запитально, а Теклюня: «Я розкажу про все дорогою, пішли, бо час іде». Олюня навздогін:
- Прийдеш з ангеликом, Теклюню? Ти мені обіцяла…
Олена ледве запровадила дитину до хати. Сказала сама до себе: «Ох, наобіцяла Текля, тепер дитина буде плакати. І що їй у голову прийшло? Ніби не має такої натури, щоб попусту говорити…» Почала вкладати дівчинку спати. До Іля обізвалася: «Занеси коляду худобі до стайні. О, та ти вже ладуєш! А ще кутю постав посередині стола, ложки поклади, щоб душеньки вночі Святої Вечері покуштували…»
Ільо був чемний хлопець, хутко виконав усе, що мама сказала. Вернувся зі стайні, вмив руки (кутю поставив на столі перед тим), помолився, пішов спати. А Олена ще довго не спала, все молилась і просила Господа, щоби дав усім з родини, хто живий, добро і проявив Свою Господню ласку й милість, а спочилим, щоб дарував Царство Небесне. Підійшла до своєї весільної фотографії, на якій вони були обоє з Кирилом такі юні, гарні й веселі. Довго вдивлялася в його очі; уважно, говорила з ним самим серцем. Відтак відійшла, втерши долонею дві гарячі сльози, котрі скотилися, затуманюючи зір.
А колядники, серед яких від хати до хати човгала старенькими чоботятами Теклюня, тим часом уже перейшли з колядою добру третину села. Погода була неласкава: мело снігом, надувало його в чобітки, за комір. Вітер на пагорбі пронизував наскрізь, тому старалися більше іти низом. Вже декілька дітей, походивши трохи з усіма, пішли додому, бо дуже змерзли.
Теклюня, може, змерзла більше за всіх, руки аж посиніли, а коліна під панчішками були від морозу червоні, наче опухлі. Але вона старалася триматися: то розтирала руки снігом, аж до болю в пальцях, то під час колядування під вікном залазила в середину колядників, щоб трохи зігрітися. Вона мусила з усіма дійти до дідича, а там вже, як Бог дасть. Чомусь вірила, що їй пощастить попросити, вмолити, щоб їй подарували ангелика для бідолашної малої небоги.
Нарешті дійшли до дідичевого замку. Пси в такий вечір були замкнені, а ті, що пильнували, - прив’язані. Діти запакувалися в глибокий сніг, підійшли до того вікна, в якому було найяскравіше світло. Теклюня знала, що саме в тій залі стоїть ялинка, на якій той ангелик, за котрим плаче їхня Олюня.
Колядники переколядували три чи чотири коляди, хоч тут, на причілку, люто шмагав вітер, та не годилося заспівати одну і піти. Треба було, аби пан Єрозальський відчув, як його уважили. Коли закінчили, повіншування мала сказати Теклюня: вона добре вчилася у школі й мала гарну дикцію. Коли закінчили, діти з-під вікна перейшли до дверей. Це забрало чимало часу, бо палац був великий, а добиралися глибоким снігом. Та й іти треба було тихо, щоб дідич не крикнув своїм могутнім голосом, що замок валиться.
Коли підійшли до входу, там на них уже чекав служник. Дав солодощі, трохи грошей, а також запитав, хто віншував під вікном, окремо простягнув Теклюні паперову торбинку з цукерками і пряничками, бо панам дуже сподобалося, як задушевно вона побажала їм всілякого добра. Дівчинка взяла торбинку, поки ховала замерзлими руками, діти вже позбігали з ганку. Служник повернувся, щоб зачинити двері, а Текля якось непомітно заховалася за блискучими внутрішніми дверима і тихенько стояла. Та раптом залунав голосний писклявий гавкіт пса, що спокійно лежав під люстром. Це було так несподівано для Теклюні, що вона мало не впала на пса. Залишаючи на блискучому паркеті мокрі сліди від своїх чоботят, вона промчала мимо пса, влетіла в двері зали, де стояла ялинка і де святкували пани. Мокрі чоботи проїхали по блискучій, мов дзеркало, підлозі зали, поїхали з розгону, і дівчинка спинилася перед столом, за яким сиділи пани. Вона мало не вмерла з жаху. Пан побагровів, глянув на двері, в яких стояв переляканий служник, запитав строго в нього по-польськи: «Цо то єст?!»
Служник не знав, що має відповісти, бовкнув, що то злодій. Теклюня впала на коліна, почала плакати: «Я не злодійка, повірте мені! Мене до вас привела біда!»
Пан, побачивши, що перед ним лише бідна дівчинка, заспокоївся, ще був здивований і роздратований. Він спочатку вияснив, чия вона, а коли почув, що вдови Олени, чоловік якої загинув на війні, то сказав, що чув про неї, що вона добре навчається в школі і що виховує свою племінницю, мати якої подалася на заробітки.
Почувши про Олюню, Теця ще більше розплакалася, так стало їй жаль бідну дитину, якій вона не принесе ангелика, бо хто ж їй його зараз дасть?
Єрозальський наказав їй перестати плакати і все розповісти, як трапилося, що вона в його покоях. Теклюня заспокоїлася, підійнялася і тихо, але чітко розповіла усе, починаючи від того вечора, як вони йшли повз замок, і мала побачила на ялинці блискучого, мов живого, мов із самого неба, ангелика, як знову затужила за мамою, бо їй чомусь здалося, що коли матиме того ангелика й молитиметься разом із ним, то Бог поверне їй мамцю. Ось і чекає дитина на срібного різдвяного ангелика з дідичевої ялинки, ніби на диво Боже.
Чи то розповідь дівчинки так вплинула на пана, чи Святий Вечір і новонароджений Ісусик допоміг, чи, може, подумав, що і в нього троє дітей, котрі зараз веселі, радісні, а як би їм було, якби не було з ними тата й мами?.. Єрозальський підійшов до ялинки, відчепив осяйну іграшку та простягнув Теці. Дівчинка не повірила своїм очам. Вона впала панові в ноги. Той наказав встати, віддав їй ангелика, ще й наказав дати солодощів для Олюні.
Відтак служник вивів Теклюню надвір. Як же вона дякувала Богові, що так добре усе вийшло! Десь уже далеко, над потічком, лунали голоси колядників (вони шукали її, шукали і пішли без неї, вирішивши, що вона дуже замерзла і подалася додому).
А Теклюня бігла через кучугури снігу, провалювалася, вставала, далі бігла. Одною рукою у пазусі тримала пречудесного небесного ангелика, щоб не замочився часом. Він грів її груди, і старенький кожушок здавався пухким і теплим.
На сході почало роз’яснюватися, перестав іти сніг, хоч мороз був такий, що скрипів під ногами, було дуже слизько. Теклюня постукала у своє вікно. Мама відчинила одразу, бо не спала, чекала на доньку. Скрикнула: «Та ти ж така вся мокра, роздягайся скоріше, бо застудишся. Чи мусила цілу ніч ходити? Чобітки мокрі». «Мусила,» - відказала дівчинка. Зняла чобітки, пальтечко і – до Олі. А маленька вже стояла в ліжку, збудилася. Очі, як два сумні знаки питання… з яких ось-ось бризнуть сльози.
Теклюня підійшла до дівчинки і вийняла руку з-за пазухи. А в руці блищав, трепетав, сяяв ангелик, якого так хотіла мала Оля. Дитина радісно й дзвінко засміялася і скрикнула:
- Ангелик, ангелик з неба! Дай! Тепер приїде моя мамця!
Підійшла Олена, тепер і вона побачила того ангелика, який уже три дні не давав дітям спокою. Очі її зволожилися, вона з любов’ю дивилася на обох дівчаток і з особливою вдячністю на Тецю.
А Оля щебетала й щебетала, притуляючи ангелика до грудей, як найбільшу дорогоцінність: він бо мав повернути з-за границі її мамцю.

Об авторе все произведения автора >>>

Тетяна Полубко, Чернівці, Україна
Писати й малювати - навіть не знаю, що люблю більше.

 
Прочитано 4387 раз. Голосов 6. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы, замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам совершенствовать свои творческие способности
Оцените произведение:
(после оценки вы также сможете оставить отзыв)
Отзывы читателей об этой статье Написать отзыв Форум
Ольга 2008-11-16 05:28:28
Не могла без сліз читати Ваше оповідання, в якому так свіжо і трепетно описана історія моїх земляків і звичаї українського народу. Дякую Вам, що на деяку мить повернули мене в моє далеке дитинство у далекій рідній Україні.
 
Всеволод 2013-03-09 05:49:45
5
 
читайте в разделе Проза обратите внимание

ВАВИЛОН - НЕВЫДУМАННЫЙ ГОРОД - Олег Хуснутдинов
Наверно, это навеяно сказкой Салтыкова-Щедрина о разных городах глуповых, а может просто шальной, озорной ветер нашептал очередной рассказик о маленьком, невыдуманном городе в стране не верующих...

Бодрствуйте. - Светлана Поталова

Маленький шажок или... - Тихонова Марина
Еще одна зарисовочка навеянная сегодня:)

>>> Все произведения раздела Проза >>>

Поэзия :
Мама - Сергей Красников

Публицистика :
Как мы читаем закон? Библейский текст из Луки . - Marina Ulianova

Проза :
Добросовестный труд (притча) - Александр Грайцер

 
Назад | Христианское творчество: все разделы | Раздел Проза
www.ForU.ru - (c) Христианская газета Для ТЕБЯ 1998-2012 - , тел.: +38 068 478 92 77
  Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ


Рамочка.ру - лучшее средство опубликовать фотки в сети!

Надежный хостинг: CPanel + php5 + MySQL5 от $1.95 Hosting





Маранафа - Библия, каталог сайтов, христианский чат, форум

Rambler's Top100
Яндекс цитирования

Rambler's Top100