Для ТЕБЯ - христианская газета

Різдвяне
Проза

Начало О нас Статьи Христианское творчество Форум Чат Каталог-рейтинг
Начало | Поиск | Статьи | Отзывы | Газета | Христианские стихи, проза, проповеди | WWW-рейтинг | Форум | Чат
 


 Новая рубрика "Статья в газету": напиши статью - получи гонорар!

Новости Христианского творчества в формате RSS 2.0 Все рубрики [авторы]: Проза [а] Поэзия [а] Для детей [а] Драматургия [а] -- Статья в газету!
Публицистика [а] Проповеди [а] Теология [а] Свидетельство [а] Крик души [а] - Конкурс!
Найти Авторам: правила | регистрация | вход

[ ! ]    версия для печати

Різдвяне


Виходжу на зупинку. Сьогодні Різдво, треба встигнути на Каховський автобус. Сьогодні буде мало машин: Різдво та ще й мороз який.
Через годину я вже на Югоку. Каховський автобус, мабуть, вже пішов. Чи може ні? Спробую під’їхати до Широкого маршруткою, а далі вже буду голосувати?
Підходжу до 120-ї маршрутки. Відкриваю двері мікроавтобуса, заглядаю всередину. Людей в маршрутці мало. Ще буде довго стояти. Ще сьогодні зранку мало їздять. Піду я краще на своє звичайне місце для голосування, а якщо маршрутка рушитиме, я там її зупиню і доїду нею стоячи.
Ось я вже тут. Знімаю кожуха й швидко вдягаю підрясника. Поверх нього знову вдягаю кожуха, застібаю на всі ґудзики проти свого звичаю. Наперсного хреста не видно. Морозяка такий, що треба поберегтися. Сподіваюся, й так попа запримітять. На голові скуфія.
Сьогодні Різдво – не їздять? Не робочий день? Але ж, пригадую собі, що я по неділях їжджу, у неробочий день. Значить доїду. Сьогодні велике свято, значить все буде добре. Сьогодні у водіїв особлива пильність до попів буде. Охочіше зупинятимуться.
Піднімаю комір кожуха: так тепліше. Що тієї скуфії? – вона для теплої погоди. Хоча з нею взимку багато краще, як без неї. Без неї застуджуся, а з нею перемерзну, але витримаю. Голова може трохи попливти, але одну-дві таблетки, і все буде гаразд. Це найбільше, що може трапитися.
Їде машина. Голосую. Водій намагається бути чемним: показує, що звертає ліворуч. Проїжджає повз.
Ось друга машина. У ній сидять двоє. Показую «автостоп». Водій розводить руками, мовляв, не може. Чому? У нього машина чимось закладена? Придивляюся, не бачу, щоб закладена. Може й справді. Хай його Господь благословить! Пригадую, що не благословив першого, що проїхав повз. Хай і його Господь благословить.
Ось їде ще одна хороша машина. Не розбираюся в марках машин, але це їде з нових. Благословляю його до того, як голосую. Зупиняється. Слава Богу! Беру свої сумки, підходжу, смикаю дверцята.
— Мені треба до Шестірні. А Ви куди їдете?
— До Шестірні, — якось розважливо й услужливо відповідає літній чоловік.
Я ставлю одну сумку біля заднього сидіння, сідаю спереду, собі на руки беру сумку з ноутбуком.
— Дякую. Повезло мені.
Скуфію кладу поперед себе разом з рукавицями. Виймаю навушники з вух: досить слухати лекцію, тепер маю приділити увагу водію.
— Тільки пристібніться. Зараз з цим строго.
— Згоден. Я тільки за. Я спілкувався з людьми, які потрапляли в аварію, — пристібаюся. – З великим святом Вас, з Різдвом.
— Дякую. Вас також.
Чому водій так одразу їде до села Шестірні? Може він на Різдво хоче вволити мою потребу? Він не схожий на шестірянця. Хай би їхав по своїх справах, а мені трапиться хтось інший. Господь дасть дорогу до церкви.
— Ви мабуть на Херсонщину їдете? – обережно зондую ситуацію.
— Так.
— Хто у Вас там?
— Я там виріс. Там і батьки поховані. Там брат. Буде вісім років, як моя мати померла, і рік, як моя жінка. А за нею слідом і її сестра через сорок п’ять днів.
— І куди це?
— У Білопілля.
Я не знаю, де те Білопілля. Але розумію по інтонації, що десь воно близько від Шестірні. Якби жив у Шестірні, то, напевно, знав би. Неважливо.
— Я з Кіровограда їду. Там чиста дорога. А тут ожеледь.
— Як там дорога чиста? Як сніг іде, то як вона може бути чиста?
— Чимось посипають, щоб була чиста. І в Кривому Розі чиста.
— У Кривому Розі чиста? Може й чиста.
Западає мовчанка. Тоді я кажу щось, аби розвинути розмову:
— Цього року гарна зима, справжня. Я вже думав, що зиму скасовано. Років п’ять не зима, а осінь. Все дощі й дощі.
— Так, — погоджується водій. – Сніг із сильним морозом!
Я пригадую той час, коли я дружив із зимою, коли мені тим приємніше, чим сильніший мороз був. В останні роки мені подобалося, що немає морозів і температура повітря вище нуля. Але то було тоді, коли такої гарної зими я не бачив і почав просто забувати її, а мороз без снігу таки не сподобається, мабуть, нікому. А сьогодні 21 градус морозу. Дерева й асфальт вкриті синювато-білою памороззю. Краса!
Згадую, як приємно було мені саме на такому крепучому морозі вибігати з хати рано-вранці, коли ще все селище довкола спало, щоб мене ніхто не побачив: ні сусіди, ні господиня, у якої я наймав кімнату під час навчання у Київській духовній семінарії, і шубовсть у сніг голяка. Та швидко-швидко рухався, повзав по-пластунськи, перевертався, качався, нагортав на себе сніг, розтирав на собі. Були часи… Давно було. Сьогодні так не буде. Тільки десь щось трохи, як горло заболить, та так схопить, що лікувати його прийдеться ой як довго. А саме головне, немає умов зараз так робити. А тоді сніг обпікав своїм холодом. Починав я так робити кілька хвилин, потім дійшов хвилин до двадцяти, до півгодини. І тим більше задоволення отримував, чим сильніший мороз був. Він міцний, намагався налякати, а я до нього всміхався, жартував із сивим дядьком.
Ось тепер цей дядько мороз повернувся, нагадав про себе. Красень. Разом зі снігом вони дуже красиві. Йдеш по снігу, а він не рипить – стогне під підошвами черевиків.
Ми їдемо до Шестірні. Ми невдовзі там будемо.
— У Вас онуки є.
— Так, двоє.
— А якого віку?
— Одній п’ять. А другій дев'ять.
Я вдоволено замовкаю. Значить, є нагода роздати дитячі ігри.
— А чого Ви питаєте?
— А комп’ютер у онучок є? – продовжую своє.
— У той, що їй дев'ять років, є.
— У мене є нагода попрацювати за своїм профілем. Я служу в Шестірні, а живу у Кривому Розі. Постійно їжджу туди у неділю та свято. Там ходить дуже мало людей. Сьогодні велике свято, тому людей буде багато. Ну, чоловік дванадцять.
— Дванадцять? – перепитав водій.
— У неділю їх було чотири, — незворушно відповідаю. – Якщо церква у Кривому Розі десь у якомусь мікрорайоні, де живе тридцять тисяч, там у неділю буде в церкві 30 людей. А у Шестірні живе 1150 людей. Як для Шестірні вжити ту саму пропорцію – один на тисячу – то у Шестірні ходить більше людей, як у Кривому Розі. Я постійно отак їжджу до села й назад, і мене возять задарма. От, думаю, долучу я до тих чотирьох чоловік, що приходять до мене на службу, ще одного. Хай мені там у Бога зарахується. Заразом і чимось віддячу, і мені це не буде дорого. Є у мене християнські ігри для дітей. Сподіваюся, Вашій онучці будуть цікавими, — при цих словах я подав чоловікові два білих диска, на які сам переписував ігри.
— Дякую, — чоловік відклав ті диски на заднє сидіння.
— Для них треба комп’ютер. А для дорослих я, буває, фільми даю. Для того треба, щоб у них DVD-програвач був.
— DVD у мене є, — відповідає водій.
Я ігнорую цю репліку водія. Звичайно, я даю один диск. Вже дав два. Третій, здається, буде забагато. Їдемо далі.
Водій розповідає мені про те, як на сорок днів по смерті його дружини приїхала на поминки її сестра, як розповіла про свій сон, як через п’ять днів по тому сама померла, як після неї те кладовище закрили й нікого вже на ньому не ховали. Як його жінка по смерті "на воротях стояла".
— Не стояла, — заперечую.
— Ну так люди кажуть.
Більше мені нічого додати. Діалогу нема. Не знаю, що саме сказати, що потрібно людині.
Їдемо повз якийсь поворот праворуч.
— Тут якийсь собор будували? – питає мене чоловік.
— А це куди поворот був? На Андріїївку? – я оглядаюся, але вже нічого не видно, — ми від'їхали.
— Не знаю. Я тут їжджу час від часу. Бачив, що щось будували.
— То в Андріївці церкву було перетворено на зерносховище, а тепер відновлено. Будувати нове ніхто не буде. У Шестірні була стародавня церква. Її зруйнували недавно, у передгорбачовський час, році десь у вісімдесят четвертому. Якби тоді не зірвали, вже б стояла далі.
— Так, вже б стояла.
— Так от, піднімалося в селі питання, щоб церкву відбудувати. Я був проти. Це скільки грошей треба! Де їх взяти? Грошей би, може б, десь добули. Припустимо. А для кого її будувати, якщо ніхто не хоче ходити? Є пристосоване приміщення: хата перероблена під церкву, і достатньо. Це, якщо люди не вміщатимуться у тій маленькій церкві, можна подумати про будівництво більшої. А зараз там місця вільного багато.
— Понятно, раз не ходять – нема смисла будувать.
— Це, виходить, побудувати для того, щоб стояла порожня.
Ми вже в'їжджаємо до Шестірні. Я не сподівався на такий успішний довіз до церкви. Майже не чекав машини, і перша, що зупинилася, довезла мене одразу до місця призначення. Частіше я їду з пересадкою, навіть не однією, а двома. Мене везе людина явно нецерковна. У час, коли треба на велике свято на службу йти, він їде аж з-під Кіровограду до свого брата на Херсонщину. Треба б вплив і на нього справити. Хороший у мене настрій: велике свято й добираюся добре. Сьогодні багато людей прийде, дасть Бог грошей, покриються мої витрати. Гривень 120 має бути.
— Дам я диск і для Вас, не тільки для онучок, — залажу знову до своєї сумки. – У Вас є фільм "Острів"?
— Немає.
— Ну ось Вам "Острів", — подаю.
— Це хороший фільм? – питає.
Ми вже стоїмо біля церкви, яка розташована якраз на трасі.
— Хороший, — відповідаю. – Краще один раз побачити, ніж сім разів почути, — посміхаюся.
— Це понятно.
Я виходжу з машини, відкриваю задню дверку, забираю свою другу сумку.
— Дай, Боже, Вам добре доїхати, щасливої дороги!
Водій киває, дякує, я закриваю дверку й переходжу дорогу до своєї білої церкви. Хрещуся до хреста, що стоїть поряд, відкриваю ключем двері, заходжу. Думаю: "А що буде, коли цей водій через мої дії стане християнином, і не буде на Різдво зранку їздити? Як я тоді буду добиратися?" "Ні, то не мій клопіт. Бог дасть дорогу. Якщо цей буде християнином, мене повезе інший безбожник. На мій вік безбожників вистачить."
У церкві, звичайно, холодно. Дивлюся на градусник: 5 градусів морозу. На дворі 21, значить, у нас тепло. Вмикаю електричний інфрачервоний обігрівник, підставляю його до піщаного підсвічника. Масивна штука. Якщо його розігріти, він добре акумулюватиме тепло. У капроновому горняткові у неділю я посвятив воду для того, щоб посвятити потім нею свічки. Зараз свята вода перетворилася на святий лід. Ним нічого не посвятиш. Ставлю горнятко зверху на пісок перед обігрівником. Поряд розстилаю папір і викладаю на нього проскурки для того, щоб і вони розмерзлися. Поміж службами я зберігаю проскурки у холодильнику в морозилці: вони так не черствіють і добре зберігаються.
Часу обмаль. Треба набрати звичайної води у Варварючки та окропу до термосу. Варварючки немає вдома. Значить відправлю Майстрючку до себе додому.
Знімаю кожуха й вдягаю під підрясника дуже волохатого рожевого светра, що у церкві у мене й зберігається. "Богослужбовий" светр. Знімаю накриття з престолу й жертівника. Вдягаю єпитрахиль. Закладаю Апостол і Євангелію. Виходжу з вівтаря на амвон , читаю вхідні молитви. Заходжу, розкладаю богослужбовий посуд. Крапочка тої води, що я налив для проскомідії у ковшик, вже замерзла.
5 хвилин на десяту. Приходить Майстрючка з Галиною Григорівною. Позаяк години у мене не читаються, і завжди до початку головної відправи проходить час, я вмикаю на цей час ноутбук. Сьогодні Різдво, одже, маю поставити колядки. Запускаю їх. Комп’ютер видає, що не встановлено звуковий пристрій, тому не може відтворити аудіофайли. Я витягаю з USB-порту колонки й втикаю їх знову. Комп’ютер далі відмовляється грати. Перезавантажую. Він знову відмовляється грати. Перезавантажую ще раз. Те саме.
— Колядок не буде. Ноутбук замерз. Не хоче грати.
— Нічого. Ми так побудемо.
Приходить Варварючка. За нею Надія Давидівна.
— Надіє Давидівно, погрійте руки з морозу.
Баба Надя мило простягає руки до обігрівника.
— Та не руки, — кажу й вкладаю їй до рук ковшика з крапелькою замерзлої води, — розігрійте мені цю воду, що замерзла в ковшику!
Ковшик дуже холодний, як і всякий метал на морозі. Всі сміються. Баба Надя й собі починає загравати:
— А потім мені це злизати? – питає.
— Ні в якому разі! Мені це потрібно для проскомідії.
Згодом ще прийшла Петронія.
З Божою поміччю відслужили службу.
"Різдво Твоє, Христе Боже наш, осяяло світ світлом розуміння, бо ним ті, що зорям служи-или, від зорі навчилися, поклонятися Тобі, сонцю пра-авди, і Тебе бачити з Далекого Сходу, Господи, слава Тобі."
"Христос, що ради нашого спасіння у вертепі народитися зволив, істинний Бог наш, молитвами Пречистої Своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, і всіх святих Своїх помилує і спасе нас, бо Він Благий і Чоловіколюбець."
Сьогодні велике свято, і радісно на душі. Парафіяни зібралися пошити мені ризи. Навіщо? Питають у мене про викройки.
Вони збираються пошити мені ризи при тому, що я мрію з цього села вибратися. Кажуть, нехай собі ризи тут далі висять. А як новому священику вони будуть не по-розміру? Кажуть, що можуть прийтися якраз по-розміру. У мене дуже добрі, чудові парафіяни. Їх дуже мало, але вони у мене хороші, добрі і щедрі.
Всі розійшлися. Мене запросила Варварючка на уху. Свята вода у горняткові частково відтанула. Освячую хрестики і свічки. До храму під'їхала машина. Хтось зайшов у сіни, стукає далі. Кого Господь послав?
Виходжу. У сінях молодий хлопець: років 20-22. Задає питання:
— Можна сдєлать пожертвованіє?
Я рідко коли чому-небудь дивуюся. Не дивуюся й тепер. Інколи до храму втрапляли випадкові люди, яких я ніколи не бачив до того, й ніколи не бачив після того.
— Можна, — відповідаю. Чекаю, не знаю, що робити. Він виймає з кишені у маленькому папірці гроші, розгортає – це п'ять гривень – простягає мені. Я беру гроші й простягаю руку за папірцем.
— Це записка? – питаю.
— Нєт.
Я кладу п’ятірку на столик, на якому лежать свічки, повертаюся до хлопця. Цікаво, що йому ще потрібно? Він більше не має ніяких намірів. Питаю його:
— Як Вас хоч звати?
— Ніколай, — відповідає.
— Добре. Помолюся за Миколая.
Він задоволений уходить. Я закриваю за ним двері – бережу тепло. На кінець служби у храмі вже було 0 градусів.
Що ті п’ять гривень? Мало, але приємно. Є вже такі люди, які ні з того, ні з сього, просто роблять добре діло. Нехай дрібне, незначне, але варте того, щоб його зробити. Чую, як від’їжджає машина цього Миколая.
Що робити з цими грошима? На що він їх жертвував, він не конкретизував. Мені потрібні гроші. Може він жертвував на церкву? Але церква без мене не може бути. А чи сподобалося б йому, коли б усі ті гроші пішли мені? Часто люди не жертвують виключно на потреби священика. Він людина явно церковна. Мабуть, він не надавав цьому значення. Чому приїхав до села? Знає, що сільські парафії особливо бідні? І куди б його гроші не пішли, вони скрізь знадобляться? Мабуть так. Але й храму моєму гроші потрібні. Вчиню-но я так: плату за оренду приміщення похорон-бюро ділю навпіл поміж храмом і собою. Зроблю так і з цими грошима.
На обіді у Варварючки були ще троє гостей: подружжя лікарів, яке мешкало неподалік церкви, і її кума, що ходила рідко до церкви, а після того, як я зробив їй одне звичайне зауваження, крутнула хвостом і сказала своїй кумі, що не буде більше ходити до церкви, бо я її прилюдно, мовляв, принизив і образив, сказавши, що хреститися потрібно правильно.
— Кузьмівно, — звертаюся до Варварючки, — візьміть оцей святий лід. Розтане, та буде Вам свята вода, — подаю їй горнятко з підтопленим льодом. Кузьмівна приймає.
— Святая вода харошая, — зауважує лікарка.
— Ну це Шестірнянська вода.
— Яка різниця? – заперечує лікар.
— Звичайна колодязна брудна вода, — відповідаю.
— У святой води вся структура меняєтца, — розповідає лікарка.
— Це Ви бачили фільм про воду? – питаю.
— Нєт, я чітала. На воду вабщє можна что-нібуть нагаваріть, то, што нужна, і патом, кагда випіть, ано ісполнітца. Там можна всє праблєми рєшить.
Я всміхаюся.
— Мені треба грошей побільше.
— Ви нігті по вівторкам обрізаєте? – питає мене Варварюк Вікторія Кузьмівна.
— Та які там нігті? — відмахуюся від неї. — Може можна біля води пошелестіти грошима, потім випити, і так багато грошей набути? – питаю й сміюся.
— А Ви папробуйтє. – продовжує своє лікарка.
Варварючка й собі всміхається.
За обідом гості п'ють. Я відмовляюся.
— Вам не можна? – питає чоловік.
— На роботі не п'ю.
— Так вже скінчилася Ваша робота!?
— Моя робота скінчиться тоді, коли я з села поїду. Я, може, ще до когось зайду.
П'ють без мене. Я почував себе перед ними майже як неподобство. При тому, за кожним разом промовляють щось про Різдво, святкують, мовляв.
— На свято треба у церкві побувати, а не за столом його тільки згадувати! – зауважую.
Кума обурюється й іде геть. Її всі намагаються зацитьнути і всадити знову за стіл: даремно. Уходить.
— Чому ніхто з її дітей з нею не живе?! Бо вона з усіма така, — це робить висновок про свою куму Варварючка.
Решта сприймає мої слова, як належне.
Наївшись, збираюся йти. Але мене гості Варварючки затримують. Мені дивно, наче ніякої цікавої розмови не відбувалося. Поговорили трохи про мороз, я похвалився лікарям своїми київськими сніговими "подвигами".
— Закалка харошая, — почув від жінки. В свою чергу розповіла, як вона зранку стоїть тільки вставши з ліжка дві хвилини на веранді. Що то є у порівнянні з купанням у снігу?
Ще п'ють раз. Потім п'ють "на коня", щоб мене провести. Чомусь чоловік висловлює бажання провести мене до церкви. Вони обидвоє потрапили до Шестірні за розподілом у ком. часи. Згадали, як у Шестірні у них була лікарня, як було 25 ліжок, як там добре годували, як ця лікарня обслуговувала усі довколишні села, як у них у лікарні було три машини. Це було до того часу, коли повернули все "на краще, для того, щоб усе розкрасти", як висловився чоловік. Питаю його про ім'я.
— Раб Божий Леонід, — відповідає.
— А жінку Вашу як звати?
— Лариса… Володимирівна, — каже раб Божий.
Він із Гадяча.
— Не той тепер Миргород, Хорол річка не та, — кажу йому.
— Так-так, оце я звідти.
Виходить з хати Варварючки його дружина. Вона з Дніпропетровська. Тому й говорить по-російськи.
Доходимо з ними до церкви. Мені не зовсім зрозуміло, чому вони йдуть за мною, і нащо їм церква. Доходять. Заходять до храму. Ну що ж? Значить, якесь знайомство й воцерковлення відбулося. У цьому храмі вони ще не були. Пробую встановити мости:
— Може у вас є якісь питання? Може щось не зрозуміло, то питайте.
— Та ми добре посиділи. Просто провели вас трішки.
— А чи вірите ви в Бога? Я так розумію, вас навчали з атеїстичних позицій.
— Да, — відповідає дружина. – Но я всєгда в нєво вєріла.
— То, може, вам дати щось почитати? Може, яку лекцію чи фільм християнський?
— Єслі у Вас будєт что-то інтєрєсноє, с удовольствієм почітаєм ілі пасмотрім.
Це треба щось привезти.
— А комп’ютер у вас є?
— Комп’ютер – ето моя мєчта.
— А DVDі?
— DVDі є, — відповідає чоловік.
Треба б їм "Місію" привезти. А може зараз щось дати їм? У мене ж зараз ще має бути "Острів."
Даю їм цей фільм. Вони з вдячністю приймають.
— Тогда ми кагда пасмотрім, пєрєдадім Вєрє.
— Добре.
Вони пішли. Контакт відбувся.
Тепер треба йти до свідків Єгови по молоко. Чи вітати їх з Різдвом? Ні. Для них Христос не Той, Різдво Якого ми святкуємо.
Я йду через колишнє козацьке село, у якому не лишилося козаків. У свідків Єгови все спокійно, тихо й мирно. Повертаюся від них до церкви. По дорозі зустрічаю трьох школярів. Завбачивши мене, вони вдаються до дивних дій: усі троє виймають з кишень цукерки і тикають мені. Напасть. Ця малеча має мене за жебрака, якому постійно щось давати треба. Насилу уговорив їх сховати свої цукерки і тримати їх для себе. Мені "колядувати" не будуть – це вже добре.
— Ви колядуєте? – питаю.
Не знають, як і відповісти.
— Ну ви ходите по хатах, щось співаєте?
— Ходим.
— А ви умієте колядувати?
— Вміємо.
— А як ви колядуєте?
— Коляд, коляд, колядниця…
— Ну, це не колядка. Крім неї ви нічого не знаєте?
Одна дівчинка, яка була, мабуть, старшою серед них, крізь посмішку завелася:
— Колядин, колядин, я у батька один…— і проказала вірш до кінця.
— Ото і все? Так це не колядки. Це так тільки: "Коляд, коляд, колядниця – дайте мені грошей, — простягаю до них руку, тру пальцем об пальці.
— Ми ще знаємо "Колядин, колядин…"
— Або "Колядин, колядин – дайте мені грошей,"—кажу. – Я розумію, що це заради грошей і робиться, але ж треба привітати з Різдвом по-справжньому, заспівати про Христа, про його народження, а не про "дайте, дядьку, п’ятака." Навчити вас справжнім колядкам? Ви куди йдете? В який бік?
Дівчинка мнеться.
— Ходімо туди, — показую в той бік, куди мені потрібно.
Йдемо. Співаю їм "Нова радість стала." Проспівав два куплети. Ми порівнялися з новою хатою.
— Приходьте до церкви, я навчу вас колядувати по-справжньому. На ці свята вже не вийде, навчитеся до наступного разу. Ви йдете туди? – показую їм на хату, з якою ми порівнялися.
— А Ви туди йдете? – питає мене дівчинка.
— Ні. Ну йдіть, коли збиралися.
Ватага рушає.
Через кілька годин я заходжу до свого дому. Дізнаюся, що мої діти колядували в’яло й неохоче.
— Не лінуйтеся! Ідіть гроші собі заробляйте!
— А ми ходили, а нас пустив тільки один чоловік.
— Це все, що ви находили сьогодні?
— Нас не пускають.
— Як не пускають, минайте ту квартиру та йдіть до іншої. Вони не знають, що ви колядуєте по-справжньому. Вони звикли, що тут тільки "Коляд, коляд, колядниця співають," тому їм і не цікаво. Але ви тут поза конкуренцією. На всьому руднику немає інших колядників, які б співали християнські колядки. Всі співають тільки "Коляд, коляд, колядниця" і більше нічого не хотять знати! Ви унікальні! Ніхто на всьому руднику не колядує краще за вас! А як поколядуєте, кажіть вкінці: "Христос рождається!" І самі ж і кажіть: "Славімо Його!"—бо ніхто не знатиме, як правильно вам відповісти.

Об авторе все произведения автора >>>

Петро Муравій, Кривий Ріг, Україна

e-mail автора: priestpetro@gmail.com

 
Прочитано 2180 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы, замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам совершенствовать свои творческие способности
Оцените произведение:
(после оценки вы также сможете оставить отзыв)
Отзывы читателей об этой статье Написать отзыв Форум
Отзывов пока не было.
Мы будем вам признательны, если вы оставите свой отзыв об этом произведении.
читайте в разделе Проза обратите внимание

В начале было слово - Влад Сергиенко

Бордовый в цвет кофе, но не на гроб - Саша и Лада Птицыны

Лето - вечности Весна - Александра

>>> Все произведения раздела Проза >>>

Поэзия :
23.01.10 Дороги - Борисова Виктория

Поэзия :
Весна - Раиса Гордок

Поэзия :
Молитва - Надежда Горбатюк
Стих, который "родился" во время поста.

 
Назад | Христианское творчество: все разделы | Раздел Проза
www.ForU.ru - (c) Христианская газета Для ТЕБЯ 1998-2012 - , тел.: +38 068 478 92 77
  Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ


Рамочка.ру - лучшее средство опубликовать фотки в сети!

Надежный хостинг: CPanel + php5 + MySQL5 от $1.95 Hosting





Маранафа - Библия, каталог сайтов, христианский чат, форум

Rambler's Top100
Яндекс цитирования

Rambler's Top100