Стара хата

Стоїть хата край дороги, навкруги нікого.
Стоїть собі, зажурилася, бур’ян край порога.
І хвіртка хитається з вітром на одинці.
Коли вітру стає сумно - то скрипить у хвіртці.

Колись бігали босоніж малі ноженята.
Колись з квочкою ходили пухнасті курчата.
Був наповнений життям хлів біля хатини.
Чого тільки не було там: і корови, й свині.
Свого часу були й коні, були і лошата.
Розуміли всяке слово, дарма, що звірята.

Було повно повнісінько життя у хатині.
Був хазяїн справжній в хаті, була й господиня.
Всякого було потрохи: радості і суму.
Діти швидко підростали і гадали думу,
що так добре завжди буде, завжди буде літо,
а природа своє знає, ніде правди діти.

Розлетілись мов лелеки шукать власну долю
Тії діти, що напоєні життям тим у волю.
Тим життям, що із любов’ю батьки напували,
бо ж самі тієї долі та щастя не мали.
Для діток своїх нічого вони не жаліли,
Все старалися дати, як могли, як вміли.

Облетіло вже листя у саду біля хати.
Вітер холод несе, непокоїться мати.
Як там дітки живуть, чи здорові, в достатку?
Чом не пишуть листа, не спитають як татко?

Ой, як швидко ж в трудах все життя пронеслося.
І у мами під хусткою зовсім сиве волосся.
Білий сніг вже накрив і город, і хатину.
Лиш самотні сліди на снігу біля тину.
Все чекає, надіється молиться мати,
щоб хоч раз ще приїхали у село онучата.
Щоб віддати останню краплинку любові,
Обійняти малих, впевнитись, що здорові.

Ось минула зима, снігу більше не має.
І весна в повну силу свою виступає.
І за звичкою квітне садок біля хати,
а город заростає - нікому обробляти.

Наче дивиться сон одинока хатина:
Сміх дитячий, запах хліба, щасливу родину.
Чи було то насправді, чи може здалося,
Що пишалась земля золотистим колоссям.
Чи придумала тії пісні, що співала мати.
Вітер тепер свої співає для старої хати.

Стара хатаПоэзия

Стара хата
Поэзия