Він був найкращим лікарем-діагностиком свого часу і міг би купатися у променях чесно заслуженої слави, але прислуховувався не до похвал, а до стогну стражденних, котрих, як іноді здавалося, ніхто крім нього не чув. Для нього (найвідомішої людини Неаполя та всієї Італії) були відчинені двері найкращих салонів та клубів, але йшов він переважно до жахливих кварталів і халуп, де мешкали вбогі. Він здатен був заробити скажені гроші і насолоджуватись життям серед найбагатших, але продавав меблі і картини (що лишилися йому, як спадок від батьків) з власної квартири, щоб придбати ліки і їжу для найбідніших. Цією людиною був Джузеппе Москаті, святий лікар, якого папа Іоанн XXIII назвав Lumen Ecclesiae – Світлом Церкви.
Джузеппе Москаті народився 25 квітня 1880 року у Беневенто у багатодітній (він був шостим з дев’яти дітей) і достатньо заможній родині, у якій царювали побожність та висока християнська моральність. Батьки робили все для правдивого релігійного виховання своїх дітей, а діти, в свою чергу, шанували батьків, і мали між собою дружні сердечні стосунки, що тривали і потім, у зрілому віці. Сталося так, що родина Джузеппе переїхала до Неаполя, який з того часу став його рідним містом, і в якому він провів все своє подальше життя. Там він прийняв перше причастя, отримав початкову освіту, і у 1897 році поступив в медичний університет, вирішивши стати лікарем.
Кажуть, що до цього вибору Джузеппе підштовхнув трагічний випадок з його братом, котрий під час військового параду впав з коня і до кінця свого життя (після отримання травми він прожив лише декілька років) залишався інвалідом. Проте, існують відомості, що ще з молодих років Москаті вбачав для себе у справі лікаря найкращу можливість для служіння ближнім (і Богові у ближніх), для захисту і розповсюдження християнської католицької віри. Матір Джузеппе не зраділа рішенню сина присвятити своє життя медицині (вказуючи йому на небезпечність цієї професії) але той палко завірив її, що заради хворих він піде на будь яку небезпеку. Час показав, що це були не лише слова.
У 1903 році він отримує вищу медичну освіту і з цього часу починається період його швидкого професійного зростання. Спочатку він отримує посаду зовнішнього ад’юнкта в одній з неаполітанських лікарень. Під час виверження Везувію у 1906 році йому доручили керувати евакуацією лікарні у Торре-дель-Греко. Він рятував хворих, ризикуючи власним життям, і завдяки тому, що очолювана їм рятівна операція була проведена швидко і професіонально, ніхто не загинув. У 1908 році Москаті став штатним асистентом кафедри фізіологічної хімії у неаполітанському медичному інституті. Рік же 1911 став особливим в його житті. У Неаполі розпочалася епідемія холери, і Москаті став тим, хто виявив її причини і запропонував ефективні засоби подолання. Його внесок у справу ліквідування страшної хвороби був основним, і чисельні мешканці міста (особливо ті, що проживали у кварталах для бідноти) були зобов’язані йому життям. Того самого року він отримав посаду штатного ад’юнкта лікарні, ставши переможцем в конкурсі, у котрому приймали участь найвидатніші медики і викладачі Південної Італії, і в тому ж 1911 році він був прийнятий у члени Королівської Медико-Хірургічної Академії.
Під час Першої світової війни він зробив спробу записатися добровольцем у армію, але йому відмовили, вказавши, що він як лікар буде набагато корисніший для воюючої батьківщини. В госпіталі, де Москаті працював під час війни, під його опікою знаходилося до 3000 поранених солдат.
У 1919 році він був призначений головним лікарем відділення для невиліковно-хворих, у 1922 році отримав право вільного викладання в лікарняній клініці, а у 1923 році був відправлений на міжнародний фізіологічний конгрес в Единбург. Його найбільшим досягненням як професійного медика стало дослідження причини виникнення цукрового діабету. Наукові дослідження і праці Москаті в цій галузі сприяли винайденню інсуліну. Також він був відомий іншими науковими публікаціями, і займав посаду головного редактора журналу «Реформа медика».
Відразу треба відзначити, що Москаті користувався славою найкращого діагностика свого часу. Ставлячи діагноз, він майже ніколи не помилявся, викликаючи тим здивування і захват (але іноді і заздрість) своїх колег.
Але, звичайно, ніякі професійні досягнення нездатні надати людині статус святого. Секрет святості Москаті – у палкій любові до Христа, серйозному ставленні до християнської віри, і у надзвичайній, надприродній жертовності, з якою він присвятив ціле своє життя служінню людям страждаючим та бідним.
Почати краще з останнього. У часи, коли послуги лікаря майже завжди оплачувалися за рахунок хворого, і кожен практикуючий ескулап мріяв знайти для себе якнайбагатших клієнтів (праця з середнім і нижчим класом свідчила, як правило, про недостатній професіоналізм), Москаті (професор з світовим ім’ям) не шкодував свого часу на хворих бідняків, майже ніколи не брав з них плати за лікування, а тим, хто особливо потребував, допомагав сам, вкладаючи грошові купюри в виписані рецепти. Іноді він сам купував ліки, котрі виписав, і оплачував лікування в лікарні тим, у кого не було такої можливості. Його могли покликати в квартали, що користувалися найгіршою славою, в темні провулки, куди було небезпечно заходити порядним людям, в будинки, де йому доводилося освітлювати собі шлях сірниками. (Він йшов туди завжди, за кожним викликом, і кажуть, що саме ця його безстрашність врятувала Неаполь від епідемії, коли в подібному випадку він прийшов у бідний квартал і обстежив хворого з підозрілими симптомами, у котрих лікар розпізнав холеру). Друзі і рідні турбувалися за нього, вказували на небезпеку таких дій, але він завжди відповідав їм, що «Не можна лякатися, коли йдеш чинити добро».
Треба відзначити, що Москаті у кожному хворому вбачав живу людину, що є образом Божим. Відвідуючи багатих або заможних людей, він, звичайно, брав ту плату, що йому належала, але завжди турбувався про те, щоб не взяти зайвого. Одного разу він вилікував хворого хлопчика, і вдячний батько дав йому конверт з гонораром, куди поклав тисячу лір. Москаті, вийшовши на вулицю і побачивши, яку суму отримав, за свідченням очевидців повернувся і виговорив цьому чоловіку (характер в лікаря був запальний, він і тоді викрикнув: «Ви або з глузду з’їхали, або приймаєте мене за грабіжника!») Розгублений батько спочатку подумав, що дав замало, і саме тому відомий професор гнівається, але Москаті повернув йому вісімсот лір і запевнив, що двохсот більш ніж достатньо. Інший випадок є не менш цікавим. Саме Москаті довелося лікувати співака-мільйонера, відомого тенора Енріко Карузо, котрому він єдиний зумів поставити вірний діагноз. Врятувати життя нещасному він вже не міг, але по братерньому опікувався їм, і турбувався не про те, як нажитися за його рахунок, а як привести зневіреного мільйонера до миру з Богом. Це йому врешті здалося, і Карузо, перед тим як померти, прийняв Святе Причастя. Подібна безкорисливість ставила колег Москаті у незручне становище, вони часто вказували йому на це, але він не звертав уваги на подібні зауваження, а іноді різко відповідав, що його мало цікавлять гроші, коли мова йде про життя чи смерть людини.
Отже, багаті постійно викликали Москаті до себе через його славу діагноста. Але він завжди віддавав першість людям убогим (які йшли до нього натовпами) вважаючи, що багаті спроможні, маючи гроші, знайти собі іншого гарного лікаря, в той час як для бідних це було б неможливою справою.
Рідна сестра Москаті (його вірний друг і помічник у справах милосердя) отримувала весь заробіток брата і використовувала його, залишаючи необхідне для гідного існування, а весь надлишок віддаючи на потреби нужденним. Сам професор, повертаючись від хворих, приносив з собою адреси бідних родин, з котрими він познайомився, і віддавав їх сестрі, доручаючи потурбуватися про них. І ідучи оглянути чергового хворого бідняка, він ніс з собою свіжі фрукти, гроші, ліки, перев’язочні матеріали. Нічого дивного, що бідні називали Москаті Ангелом-Утішителем, і любили його всім серцем.
Деякі приклади його доброти до людей особливо зворушливі. Один студент захворів на туберкульоз (хоча й не заразної стадії). Він знімав кімнату у хазяїв, і якби ті дізналися про його хворобу, то виставили б студента на вулицю. Він навіть не мав змоги попрохати когось поміняти йому забрудненні кров’ю платки. Тому Москаті кожного дня приходив оглянути студента, забрати брудні платки (щоб спалити їх) і видати йому чисті.
Вражає турбота Москаті про самотнього старого мешканця Неаполя - автора прекрасних пісень, але дуже бідного і хворого чоловіка, який потребував постійного медичного спостереження. Москаті не міг приходити до нього через зайнятість у лікарні, і тому вони домовились зустрічатися кожного дня у кав’ярні, що була розташована на тій вулиці, якою лікар йшов на роботу. Кожного ранку старий приходив у кав’ярню, за рахунок професора випивав там кружку гарячого молока з печивом, а Москаті, зазирнувши туди і побачивши, що з його підопічним все добре, поспішав далі до лікарні. Якщо-ж він бачив, що старого немає, він розумів, що справи у того кепські, і тоді вже в будь-який спосіб поспішав до халупи, де той мешкав, щоб надати нещасному медичну допомогу.
Другою яскравою рисою Москаті було те, що в час, коли більшість його колег були атеїстами і масонами (приналежність до ложі могла значно полегшити кар’єрне зростання) він відкрито і палко сповідував християнську віру. Відомий професор і лікар, він кожного дня бував у церкві, приймав Святе Причастя, і саме у Євхаристії вбачав для себе невичерпане джерело енергії, кажучи, що той, хто приймає Причастя кожного ранку, витримає будь яке навантаження протягом дня.
А що стосується хворих, то Москаті був глибоко переконаний, що потреби душі є більш важливі, ніж потреби тіла, і тому у всіх пацієнтів питав, чи в мирі вони з Богом, чи приступають до Таїнств, чи немає на їх сумлінні тяжких гріхів. Іншими словами, він спочатку намагався лікувати души, а потім тіла тих, хто приходив до нього. Християнська мудрість підказувала йому, що чисельні хвороби можуть бути наслідком гріха у житті людини, і хворі жартували, кажучи, що для того, щоб лікуватися у Москаті, треба обов’язково приймати Святі Таїнства.
Звичайно, масонам і атеїстам це не подобалося, і Москаті за свої переконання придбав собі численних ворогів серед антихристиян. Ці люди були його колегами, і часто до ідеологічних питань тут домішувалася проста заздрість, яку вони відчували до відомого своїми успіхами професора. Але Москаті це, здавалося, ніскільки не турбувало, про що свідчить запис у його щоденнику: «Люби істину, будь самим собою, без лицемірства, страху і озирань. І якщо заради істини тобі доведеться принести у жертву себе самого і своє життя, принеси цю жертву мужньо.»
Сучасники свідчать, що він намагався не конфліктувати з колегами, навіть з тими, що ставилися до нього відверто вороже. Не треба думати, що це давалося йому легко. Москаті мав дуже запальний і різкий характер. Але він перемагав свій темперамент, і намагався бути справедливим до кожного. Професор ніколи не відштовхував від себе людину, якщо вона не поділяла його погляди, і численні атеїсти поважали Москаті, а деякі з них, вражені його милосердям і святістю, покаялися і знайшли свій шлях до Бога.
Таким було покаяння Леонардо Б’янки. Відомий масон і атеїст (в свій час він навіть організував відкриту конференцію проти Ісуса Христа) знав Москаті ще студентом, і поважав його як талановиту людину і професійного лікаря. Якось Б’янки приїхав до Неаполя читати лекції, і під час виступу йому раптом стало дуже недобре. Москаті, що прийшов його послухати (він не планував відвідувати лекції, але був змушений до цього, як він казав «якоюсь вищою силою») підбіг до помираючого, що шукав його очима, підказав слова покаяння, і колишній безбожник помер християнином, прийнявши з рук покликаного Москаті католицького священика Святе Причастя.
Можна стверджувати що професор Москаті майже не знав що таке особисте життя. У прекрасному італійському фільмі «Джузеппе Москаті – цілюща любов» розповідається про його палку закоханість в дівчину з знатної родини, від якої йому довелося відмовитися через повне віддання себе служінню ближнім, але знайдені мною матеріали не підтверджують цього факту, і змушують думати, що ця історія – вигадка режисера. Звичайно, Москаті міг свого часу закохатися… Але в його житті була присутня інша Любов, Любов велична і прекрасна, що зрозуміла далеко не кожному. Коли Москаті помер, сестра знайшла серед його особистих записів наступні слова: «Ісусе, любов моя! Твоя любов підвищує мене, Твоя любов освячує мене, звертає мене не до одного створіння, але до усіх створінь, до безмежної краси усіх істот, створених на образ і подобу Твою.» Отже, саме Ісус був його єдиною правдивою Любов’ю, і в ту епоху, коли покликання були чітко відокремленні одне від одного (або шлюб, або монастир) Москаті вирішив лишитися у світі, не зв’язуючи себе ні з якими монастирським згромадженнями, навіть як терціярій, але свідомо обрав безшлюбність. Він вів строге моральне життя, і його сестра і друзі свідчили, що навіть у приватних бесідах він ніколи не торкався слизьких, аморальних тем. Саме в любові до Христа треба вбачати пояснення для тої надзвичайній любові, яку Москаті відчував до стражденних. У кожній людині він згідно євангельським словам вбачав Христа, і не міг не проявити милосердя до Того, кого він так палко любив.
Окрім відвідування хворих і оглядання незліченної кількості пацієнтів, що їхали до нього з усієї Італії, Москаті постійно працював в лікарняних палатах, по яким ходив в супроводженні учнів, навчаючи їх медичній справі безпосередньо на основі спостереження за хворими, і навіть до студентів – першокурсників звертався як до колег і ніколи не втрачав можливості спитатися їхньої думки. Учні, що проводили всі дні з Москаті, буквально обожнювали його, і навіть по завершенню робочого дня супроводжували свого улюбленого професора до дому або до церкви, де залишалися разом з ним на Службу Божу.
Так, у постійній напрузі, у наукових працях і дослідженнях у поєднанні справи викладача і практикуючого лікаря, і (до всього цього) у турботі про численних нещасних і вбогих, проходило його життя… Відомо, що вогнище, яке яскраво палає – дуже швидко згорає. Джузеппе Москаті помер у 1927 році, коли йому було лише сорок сім років. Кажуть, що він передбачав свою смерть, і зустрів її спокійно і гідно.
Але для мешканців Неаполя, а особливо для бідняків, ця подія стала справжньою трагедією. Сотні і тисячі людей прийшли на похорон і плакали за своїм лікарем і добродієм, розповідаючи один одному про його героїчні чесноти і добрі вчинки. Батьки, разом з дітьми підходили до ліжка, де лежав померлий, і цілували його руки, в котрих він тримав хрест. А з усієї Італії збиралися його друзі – лікарі, віруючи і невіруючі, щоб попрощатися з одним із найкращих людей свого часу.
Коли в Страсний Четвер 1927 року похоронна процесія йшла вулицями Неаполя (в ній приймали участь безліч викладачів, студентів та простого люду) якийсь старий підійшов до столика, що стояв біля входу у будинок Москаті і написав у книзі співчуттів наступні слова: «Ми оплакуємо його, тому що світ втратив святого, Неаполь – приклад всіляких чеснот, а хворі бідняки втратили все».
Але старий помилявся… Смерть не завадила Москаті і надалі допомагати стражденним і хворим. Процес його беатифікації почався майже відразу після смерті професора, і 16 листопада 1975 року Джузеппе Москаті був зарахований до ліку блаженних. А потім трапився чудесний випадок. Неаполітанець Джузеппе Фуско важко хворів на рак, і якось його мати у містичному видінні побачила, як до хворого прийшов лікар в білому халаті і вилікував його. Син після обстеження і справді виявився здоровим. Завдяки фотографії жінка впізнала у лікарі Москаті, цей випадок був зафіксований відповідною комісією, і дав можливість розпочати канонізацію.
Безліч людей приймали в цьому участь як свідки, і навіть його невіруючі колеги, даючи про нього свідчення на канонізаційному процесі, починали говорити, як християни. Наприклад лікар – атеїст Кастелліно, що теж працював у Неаполі, казав, що Москаті «…був прекрасною людиною і жив в постійному спілкуванні з Христом, що отверзав могили і перемагав смерть». Чи треба казати, що свідоцтва вірних католиків були ще більш зворушливі?
Джузеппе Москаті був канонізований папою Іоанном Павлом ІІ 25 жовтня 1987 року, як благочестивий світський католик, що використовував свою професію лікаря для розповсюдження християнства і справ милосердя серед хворих, потребуючих медичної та духовної допомоги. Але автору хотілось би завершити цей нарис не розповіддю про канонізацію святого лікаря, а ще одним своєрідним свідоцтвом з його життя.
У Неаполі, де працював Москаті, жив в той самий час відомий італійський філософ Бенедетто Кроче. Цей чоловік не боявся нікого і нічого, перебував у конфронтації і з комуністами, і з захопившими в Італії владу фашистами, щиро шукав правду у філософії, ставлячи перед собою високі ідеали. Він активно приймав участь у політичному житті країни, і навіть в певний період займав посаду міністра освіти, намагаючись провести в цій сфері необхідні реформи (це йому не вдалося через небажання співпрацювати з фашистами). Особистість яскрава і позитивна, він за своїми переконаннями був атеїстом. Але для Джузеппе Москаті він був добрим і щирим приятелем, і в багатьох питаннях (наприклад, щодо освіти) – однодумцем. Москаті, коли йшов до лікарні, проходив біля будинку, де жив філософ, вони зустрічалися і спілкувалися на різноманітніші теми (з лікарем можна було поговорити не лише про медицину, але й про філософію, історію, політику, музику, і в усіх питаннях Москаті виявляв надзвичайну освіченість). Бенедетто Кроче любив ці бесіди, але лікарю часто не вистачало на них часу, і тоді трошки ображений філософ жартома казав йому: «Дон Пеппінно, я тебе не розумію! Чому ти весь час поспішаєш, чого ти сподіваєшся досягти? Все приходить в свій час!» Але коли філософ повертався додому, посмішка зникала з його обличчя, і він проникливим голосом казав своїм близьким: «Якби всі католики були такими… Якби всі були як дон Пеппінно!»
Цим питанням філософа – атеїста я і планую закінчити свій нарис. І справді, що було б, якби всі католики були таким, як Джузеппе Москаті, що було б, якби вони принаймні намагалися такими бути? Христос закликав нас всіх бути світлом для світу, чому ж сяйво навколо себе розповсюджує така мізерна кількість християн?
Коли оцінюєш власне життя і життя сучасних християнських спільнот, то складається сумне враження, що ми готові займатися чим завгодно, окрім того, чого прагне від нас Господь. Ми скоріше віддамо життя за фальшиві ідеї чи ідеології, ніж виконаємо такі зрозумілі, але водночас такі важкі для нас вимоги Христового Євангелія… Церква вже постраждала через втручання у ті сфери, які до неї зовсім не належать. Християни постраждали і страждатимуть далі через своє прагнення займатися тим, що цікаво, а не тим, чим потрібно. І тут слушно задати питання - яким є завдання Церкви?
Другий Ватиканський собор постановив, що її завдання – відображати в грішному світі те Світло Народів, яким є Христос. І це завдання не буде виконане, поки кожен, хто називає себе християнином, не поставиться до нього серйозно. Святими не народжуються. Святість - це результат довготривалої боротьби, що виражається у молитві і конкретних вчинках. Боротьби на сам перед з самим собою, а після – з несправедливістю і наслідками людської гріховності, що нас оточують. І перемога в цій боротьбі неможлива без Божої допомоги.
Саме тому для нас є таким важливим приклад професора Москаті. Любов до Христа спонукала його любити ближнього, а аскетизм та діяльне милосердя давали моральне право переконано проповідувати Того, кого він так палко любив. Не йдеться, що ми всі маємо стати лікарями чи лишити всі свої обов’язки заради служіння бідним (хоча ми можемо відчути в собі і такий внутрішній наказ). Але всі ми спроможні почути солова Святого Письма, і просто замислитись над найважливішими для нас питаннями: ким ми є перед Богом і чого прагне від нас Бог? І якщо ми зробимо це, то можемо розраховувати на відповідь. Відповідь, що змінить нас, і світ довкола нас…
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
В плену религиозной исключительности - Николай Николаевич Религия никого никогда не спасала. Даже самая древняя и самая истинная. Ты не попадешь в рай (царство небесное), если внутри тебя нет Христа. Те, в ком Он есть, знают об этом конкретно. Не предполагают, не думают, ну наверное есть. А знают Его и с Ним общаются регулярно.
