особисте

Одного разу мені випала можливість побувати у Меджугор'є.

Я їхав туди з великими претензіями до Бога. Життя моє зовсім не складалося. Але тоді навіть не це мене дуже турбувало. Моя сестра була хвора. В неї дуже боліло. І це мене дуже турбувало. Я бачив, що вона знаходиться у стані розпачу. Так і не знайшла любові у цьому світі, спокою, якого сенсу. Зранена духовно та душевно, вона ще й фізично страждала. Це мене приводило до розпачу. Я не міг зрозуміти чому Господь Бог замість того, щоб потішити її, посилає і дозволяє їй ще страждати фізично. Мені було боляче від цього. Чому Бог так чинить?

Їхати мені тоді було дуже важко. В мене болів шлунок. Мені здавалося що я помираю. Я не міг зрозуміти чому Бог хоче, щоб я помер. Чому Він не хоче, щоб я жив. Саме в такому стані я приїхав у Меджугор'є. Пам'ятаю як я блукав серед людей, серед лавок перед Святою Літургією і в мене було питання. Чому Бог нікого не зцілить. Ладно, я не гідний того, щоб Він зробив для мене чудо. Але чому Він не зробить це для когось з цих людей? Так було багато калік та людей з різними вадами.

Наступні події, мені здається, були певною відповіддю на моє питання. Мені прийшов дуже великій спокій. Якась певна безтурботність і впевненість у тому, що все буде добре. Спокій на душі. А Матір Божа під час наступного об'явлення, на якому мені випала можливість бути, сказала, що від нас залежить що обирати бути тут щасливим чи бути щасливим Там, на Небі. Це наш вибір. Мій.

Мене дуже турбувало, що моя мама хворіє. Я був тоді молодим семінаристом, якій прийшов служити Богові. І ось моя мама почала хворіти. Я пам'ятаю як я прийшов це і сказав на сповіді. Але священик нічого не відповів мені на це. Так я змучений відсутністю відповіді, ліг спати. Я думав, що я можу ще вчинити.

Для чого я це все пишу? Моє життя справді десь не склалося. Я побачив якусь перспективу в тому, щоб одружити (була певна кандидатура), піти на роботу, почати просто жити. Мати дружину, займатися дітьми, заробляти гроші, щось робити у цьому світі. Здавалося я знайшов те, що шукав. Я ніби зрозумів, що я усе життя шукав простої пристані, де б мене любили і де б я був щасливий.

Якраз йшов серіал по телебаченню. Там дуже заплутана ситуація. Вони двадцять років у подружжі. Але вона постійно на роботі. Це не влаштовувало її чоловіка і він завів собі коханку. Вона про це дізналася. І в цей момент вона закрутила роман з одним із своїх працівників. І ось дійшов ніби певний фінал. Вона зі своїм коханцем. Її чоловік одружується на своїй коханці, збирається виховувати її сина. Усе добре. Усім добре.

Я чомусь дивився через якусь свою призму. Мені дуже подобалася ця акторка. Її міміка. Вона по фільму дуже добра, усім допомагає. І я з нетерпінням чекав кожної наступної серії. Мені було цікаво чим воно завершиться. Разом з тим я думав сам про себе. Чи був би я щасливий з кимось.

Але ось тепер у фільмі все добре. І в мене чогось був маленький смак розчарування. Якось вона, ця акторка, зблякла. Ну, так, гарна і така чуттєва і посміхається. І все добре в них. Сплять разом. Але відбулося в мене в розумові те, що відбувається у чоловікові після сексу. До того вона тобі здається такою гарною, ти для неї на все готовий. А потім ти просто засинаєш. Ти отримав те чого хтів і тобі більше нічого не треба.

Мені трохи стало сумно від такого щасливого кінця. Ніби все добре, а мені якось сумно.

Для чого я це написав? Останнім часом я дуже сильно думав над сенсом життя. Спочатку мені здавалося що він в тому, щоб побачити Бога тут на землі. Потім я зрозумів, що щастя в тому, щоб любити. Це насправді єдина можливість чого ми тут — щоб навчитися любити.

Але я бачив якусь нестиковку між тим, що ми справді маємо і те, що має бути. І я зрозумів, що існує Небо. Певно це дивно писати тому, хто пише про Бога, вчився у семінарії. Але я скажу чесно, що ніколи не розумів Неба. Мені здавалося, що життя полягає у діяльності. Що ж можна робити вічно — мучило мене. Я дуже швидко усе розумію. І я просто не міг собі представити такі речі як вічність. Ну перечитаю усі книжки, перерозмовляю з усіма. Що далі? Так, я розумів що Бог безмежний, тому мені гадалося, що саме цим ми будемо і займатися на Небі — вічно пізнавати Бога. Наступним варіантом відповіді на це питання для мене було розуміння того, що саме любов є сутністю на Небі. Ось що ми будемо там робити: любити, думав я. Але як все одно любити? Любов це дія. А ми десь будемо бездіяльні на Небі. Там нічого вже не треба буде робити. Це ж не рай свідків Єгови!

І ось останнє що я зрозумів, що любов це не стільки дія. Адже я хтів усе що робити. Я постійно тікав від своє пустки у житті. Я прагнув діяльності і чим більше тим краще. Займатися дітьми. Їздити до хворих. Навчати. Керувати. Прибирати. Усе, що завгодно. Якщо нема чого робити, то принаймні грати на телефоні, щось писати, думати, пригадувати, мріяти. Я намагався наповнити свою пустку іншими людьми. Але дивном чином чи більше я робив, ти гірше мені ставало. Самим поганим днем була неділя. Було сім Служб, багато роботи. І ось я приходив дому і мені було так самотньо, що інколи навіть хтілося плакати.

Саме тому я з такою надією дивився на родину. Мені здавалося, що так завжди з тобою будуть або діти, або жінка. Родина для мене була засобом від самотності.

Та хоч якби я там не думав, я мав визнати, що нічого не наповнить мене. Хто не пережив цих моментів, коли ти йдеш зі своєю коханою дівчиною, про яку ти думаєш щохвилини, заради якої ти ладен на все, бо тебе переповнюють різні почуття до неї, а ти все одно відчуваєш пустку, якусь відстань між вами. Ось вона поряд, чого тобі ще прагнути, а тобі все одно чогось бракує. От так би і поліз би на якійсь стовп для того, щоб їй щось довести, а вірніше виразити себе!

Мене завжди турбувалася ця проблема. Вічної ненаповненості. “Вухо не наповниться почутим, а очі побаченим”. Такий песимістичний проноз людини. “Навіть якщо людина здобуде цілий світ вона все одно не наповнить своє душі”. Що ж тоді робити? Все життя мучитися? Я теж так думав, але мені від цього не ставало краще. І таким чином я дійшов до того, про що хочу зараз написати.

Останнім часом я зрозумів якусь дивну річ, що я не можу позбавити себе думок про одну особу. Навіть не так. Не про якусь певну особу, а не можу позбавитися певних уяв, думок про те, що саме є прекрасним, гарним та захоплюючим.

Взагалі ця проблема думок завжди турбувала мене. Мені навіть хтілося не думати. Просто жити і нічим не турбуватися. Але так як так не вдавалося, то я мучився цією спроможністю думати, переживати дійсність, відчувати.

І ось тепер маючи у своїй голові ці думки про щастя я зовсім не знаходив якоїсь можливості для того, щоб їх реалізувати, то я намагався їх відкинути. Просто не думати про це, а просто жити, піти на роботу, молитися і не перейматися тим що мені не силам. Однак моя уява чи не знаю що там ще інше була настільки вражена тим, що я відчув, зрозумів, побачив, що я не міг опиратися. Я знайшов пісню яка добре відповідала моєму настрою. Так, ми не бачимо справедливості, доброти, любові у цьому світі, але це зовсім не дає нам право до цього не мріяти, не прагнути. Думаючи по своє під час прослуховуванні пісні я ніби чув монолог людини, яка розуміє, що це все неправильно, що цього нема, але однак вона не може вчинити інакше. Для мене це був монолог людини честі, людини вірності, мученика.

До чого я веду? У всіх у нас є ці прагнення, якісь нездійснені, нереальні, яким ми не можемо знайти якогось застосування у цьому світі. Таким чином я згадав про ідеї Платона. Вони існують не залежно від нас самих. Можна звичайно це звести до психічної хвороби мозку, що він бачить те чого не існує. Пояснити дією якихось ферментів які блукають по нашому організмові. Але якби ми там не крутили це є в людині. У людини болить душа, і тіло тут не обов'язково має свою частку. Чому стільки людей закінчують життя самогубством? Чому люди п'ють та тікають у наркотики. Людина має розум. Він шукає правду. І нічого, окрім правди, не заспокоїть його.

Так ось. Я зрозумів що у мене є якісь ідеали, думки про щастя та добро. Так, вони зовсім не походять з цього світу і я не бачу їх в реальності. Але вони існують. Принаймні у мене в голові. Я не можу їх позбутися. Це мені не під силу. Мене звичайно мучить те, що їх нема у реальності. Але все одно мені в якісь мірі добре від того, що я може відчувати, прагнути, мріяти. І тут мене ніби осінило і це одразу заспокоїло мене. Якщо я не можу ані зреалізувати свої прагнення, ані не можу їх позбавитися, то я можу їх прийняти і принаймні бути щасливим, мені може бути добре лише від того, що я можу це бачити, відчувати. Так, мені прийшла думка про споглядання.

Я ніколи не вмів просто дивитися. Для мене медитація у семінарії була чимось зовсім непотрібним та зайвим. Для чого думати над чимось, якщо ти це потім нікому не можеш це розповісти? Мене мучала моя здібність щось розуміти, підмічати в людях. Через свою велику емпатію я ніби бачив кожну людина наскрізь. Але що з цим робити? Ну бачу, а що з цим баченням робити? Я намагався виписати це все. Я пробував щось робити. Я відчуваючи проблему у людині приходив до неї, розповідав, провокував її на відкритість, грав у психолога, але це все одно нічого не змінювало. Це все призводило мене до розпачу, до песимізму. Для чого це відчуття, якщо я не можу з ним нічого зробити? Я пробував малювати, писати, говорити до людей. А я все одно нічого не міг зробити. Єдине, що мені вдавалося що я молився. Так, це було дуже боляче і десь страшно. Молитва відбирала в мене більше сил, аніж будь-яка інша діяльність. Після того, як я молився з усієї сили, то я ледь доходив до дому. Єдине, що я можу сказати, що я бачив як Бог відповідав на мої молитви.

Важко про це писати. Як Бог такий Великий і Могутній міг звернути увагу на мої немічні моління і сльози і через мене допомагати іншим?! Єдине, що я так насправді вмію і мені це вдається — це молитися. Так, я ще вмію багато говорити, але скажу чесно це ніколи не надто комусь допомагало.

Так про що я? Я про те, що я зрозумів, що можна просто відчувати, просто жити. Навіть якщо це боляче. Може не в тому справа щоб це мало якійсь сенс, приносило якісь наслідки. Я усе намагався будувати своїм розумом. Навіть йдучи на розмову з дівчиною я планував як і про що я буду говорити. Я не вмію цінити кожну хвилину. Не вмію так просто сидіти і насолоджуватися життям. Не вмію жити. Не вмію любити. Відчувати. Я навіть не можу просто страждати.

Останнє читав, знайшов блог одного хлопця. Він там теж пише про те, що був хворий, а потім почав займатися медитацією і вийшов з цього стану. Він там пише гарні і цікаві речі. Але що мене дуже сильно стурбувало те, що він усе упирає в цю медитацію і то якусь будиську чи якусь там східну. Я зовсім не хтів займатися поганством.

Але ось цікаво, що я сам дійшов до схожих висновків та роздумів. Та все одно мені страшно від того що я входжу на якусь територію мені невідому. Я чесно скажу, що я я боюся. Про це теж пишуть і духовні, що у цих наших пошуках ми можемо увійти в якусь дійсність не-Божу.

Але мені здається, що саме в цьому взагалі проблема нашого часу і не тільки. Людина не може на чомусь зосередити. Не можу просто відчувати. Її постійно щось турбує і роздирає. Ти вже не може просто слухати музику. Просто молитися. Просто слухати. Просто читати. Вона постійно відчуває пустку і лякається її. Намагається втекти від неї. Вона боїться залишатися сама. У цій пустці перебувають біси та усілякі страхіття.

Скажу чесно, що мені так теж спершу здавалося. Що там нічого нема. Мені було важко перебувати у пустці. Нічого не відчувати. Нічого не бачити. Не чути. Мені здавалося, що я помираю. Що якщо я не відчую, когось не торкнуся, то просто зникну, перестану існувати. Я боявся смерті.

Так само і перед красою жінки, природи, чогось іншого мені здавалося, що якщо я буду просто дивитися, то я помру. Мені здавалося, що мені неодмінно це треба отримати, увібрати у себе, поглинути. І якщо цього не вчиню, то я просто зникну. І розчавить мене саме ця моя потреба, моє прагнення це отримати. Я боявся самого себе. Ніби в мені дві частини: одна хоче просто радіти, жити , відчувати, а друга частина хоче для самого себе, хоче отримувати, жити за рахунок іншого і розуміє, що якщо не буде отримувати життя за рахунок інших, то помре. Дивно, але я постійно помираю. Ця друга частина у мені постійно помирає. Коли я дивлюся на гарну дівчину і розумію, що це щастя не для мене. Коли я про щось думаю і розумію, що це для мене неможливо. Коли я розумію, що коли помруть мої найближчі і особливо, коли вони страждають тепер. Коли я розумію, що я сам помру.

Мені не хочеться помирати. Мені хочеться жити. І інколи мені здається, що я ладен на все заради цього. Порушити усі можливі та неможливі правила. Йти через людей та їх серця. Я не хочу помирати. Та втім кожен день приносить нові страждання. І схиляючи свою голову я розумію, що лише помираючи я зможу увійти у країну своїх мрії, стати насправді щасливим.

Я розумію, що лише страждаючи, я зможу допомогти іншим. Я це розумію. Але як важко це прийняти. Як боляче дивитися на її красу і розуміти що вона не для мене. Що я мушу померти. Але я все одно вірю у Воскресіння. Я вірю в те, що існує вічне життя. І що тепер страждаючи я все одно можу любити. І десь я погоджуюся на страждання. Амінь.

особистеКрик души

особисте
Крик души