В одному казковому ставку жила собі маленька гарненька квіточка. Хто не проходив біля того ставка обов'язково зупинявся поглянути, що то за диво природи таке Бог створив. Та квітка ця була настільки гарна, що ніхто не міг придумати, а як же її назвати. Все що здавалося підходящим для її назви, все було не те, наприклад: хтось придумав назву, таку гарну мелодійну ну точно для неї, але проходить небагато часу і ось назва ніби млявіє порівняно з квіткою. І так би квітло це диво без назви, якби не одна надзвичайна подія.
Недалеко біля того ставку був невеличкий будиночок в ньому давно ніхто не жив, він вже майже був розламаний. Стояв цей будиночок далеко від села, ось люди й ніколи в нього не заходили, та й нічого було їм туди йти. Колись правда давно жив в ньому якийсь чолов’яга, чи то дід старий ніхто вже й не пам’ятав. Та й не важливо це було.
Якось в село завітала одна панна, а звали її Лілея Павлівна по батькові. Була вона не молодих років, але й ще не стара. Та все почала у людей розпитувати про той захалустий, старий будиночок. Чи не живе там хто, чи кому бодай не проданий, чи земля не віддана нікому в оренду. Та люди все відказували сміючись, що кому таке «добро» треба. Хай пропадає. Тут свої хати нема як вилаштувати, а ще чиюсь забирати.
- Е ні –відказувала вона – інколи таке похмуре, невзрачне може стільки радощів принести, що куди там братися усіляким палацам і палатам царським.
Та люди не слухали, то рукою махнуть, то у скроні покрутять, а то взагалі розмовляти не захочуть. Так пройшлася та панна по силу взнала все що їй треба, та й поїхала собі у своє місто. Небагато післятого днів пройшло, приїхали в те село робітники: теся, маляр, камінник та інші й заходилися біля того будинку рихтуватися, щось лаштувати, підлаштовувати. Зібралося все село подивитися, що ж то буде. Вже все передумали, що й магазин новий відкриють, чи може бар, а може й школу яку чи адміністрацію. Та подивилися вони, що тільки трохи підлатали ту хатину робітники, щоб не звалилася, та й жити в ній можна було, то й розішлися люди розчаровані.
Потому приїхала туди та панна та почала жити. Люди знову с подивом, а що то за диво таке, тут з села в місто, щоб на роботу де, в люди вибитися. А така гарна, та ще й з грошима, та в село і куди не куди в стару, забиту хату. О-то-то. А старі й говорили: «Правильно доню до села треба, а то ось вся молодь відїжджає, а де ж місто без села буде. Може що путнє зробиш з нашого села.» «Незнаю, як Бог дасть» - відказувала вона.
Та проходив час, а нічого не траплялося, все тільки дехто з села заходив до неї, кого вона запрошувала до гостини, одні радьосінькі були, що побували в неї в гостях, а інші навпаки сердились і казали, що більше ніколи туди не підуть. Бо щось таке вже вона інколи говорить, що й в розум не вкладається. Про якусь нову віру торочить, то ніби ми не правильно і не тому Богові вклоняємось, а як же не тому, як батьки наші завжди іконам поклонялися і святим молилися, а тут бач не те. Ікони то ідоли, святі такі самі люди, як і ми тільки, що Бога слухались і виконували Його заповіді, і ми будемо святі, як так робитимемо. А пити то взагалі не можна, бо в царство Боже не ввійдеш. Та як же не пити, як яке свято з покон віків п’ють, як попи так і простий люд. А вона що більша від наших попів, чи то краща. Вже й забули про те що вона панна, з міста приїхала, та всіляко почали її ганити, особливо один там Степан. Ну вже як зайдеться бува біля магазину де, то й шкода її ставало, здається правильно говорить, але люди трохи й заступалися, або казали іди собі швидше, щоб не зачіпав. А вона все мовчить, не огризається, й поганого слова не скаже. Ото вже жінка.
Та ось якось було напився той Степан і прямо до неї до хати і став стукотіти.
- Ану відчиняй ти штундо – почав кричати.
- Що вам треба – сказала вона тихо й лагідно. Ідіть собі дохати і поспіть трохи.
- Не тобі мені вказувати, куди мені йти – гиркнув він – диви яка винайшлась. Приїхала сюди, прикинулась панною білою овечкою, а тут на тобі справжня зміюка. Всіх зводити почала. Ось і мого сусіда Мартина і того в свою секту заволокла. А був же чолов’яга, було як вип’ємо то все село знає, що то ми йдемо. Та й пісню не раз гарну заспіває, а то, що то таке Псалми співає, що то ще за пісні такі. Хай попи свої псалми завивають. То що зміюка не відчиниш – знову почувся грохіт ніби чоботом у двері.
- Ні не відчиню – відказала твердо Лілея – іди геть сатана від мене в імя Ісуса Христа Сина Божого.
Як почув то Степан, то ще більше заходився, та такими словами почав говорити, що й сам дивувався де вони в нього взялися, та ледь двері не вибив зі злості, от тільки й чув її неголосну молитву за дверима. «Господи захисти і збережи. І цього чоловіка визволи з полону. Визволи його від лукавого в Ім’я Сина твого Ісуса. Дай йому прозріння. Амінь.» Спочатку дратувала його ця молитва, але потім ніби потроху він почав заспокоюватися, та ось якась невідома сила потягнула його до того ставка недалеко від хати, що йому там робити й сам не знав, чи то хміль в голову вдарив, чи що та здумалось йому скупатися, а була ніч. І побачив він десь здалеку ту квітку, що ніби сяяла, як той місяць, та й думає а попливу я до неї, зірву і не буде радувати вона нічього серця тільки мого, а й навіщо всім на неї дивитися, поставлю в себе в дома й буду милуватися на екскурсію водити. І поплив. Та не встиг він доплисти, аж якось дурно йому стало, погано, почав тонути, барахтатись, хотів доплисти до берега, та не тут то було ніяк не міг, ніби на одному місті ноги приросли. Виругався. Кричав. А дзуськи. Та й хто його тут почує в цій глуші, хіба та зміюка, та чи ж допоможе. Кине і скаже, що нічого не чула й не бачила. Вже сили почали його покидати, паморочилось в голові, та ось ніби хто пливе, не бачив хто і знепритомнів.
Опамятавсь він десь біля ранку на березі, очухавсь і пішов до хати. А ж тут селом промайнула звістка, ніде не має Лілеї. Ні в хаті її не бачили, ні на дворі. Тільки що речі як лежали, так і лежать, ніби й не збиралася нікуди. Що за диво таке. А Степан радьохоньок, ну й добре що зникла, подіяли на неї мої погрози і слова. Ось і Мартин повернеться до нормального життя та й всі інші, кому вона так мозги запудрила. Та не тут то було проходили дні, а все більше людей збиралося у тій хаті. Псалми співали, молилися, книгу читали Біблію, та не по старослов’янськи, що тільки попи розбирали, а рідною мовою, що кожен учений чоловік міг прочитати. А жінки слухали.
Проходив час, ось і Степан почав потроху підходити до тієї хатини, прислухатися, що ж то там робиться. Вже й не здавалися йому такими нудними ті псалми і проповіді. Диви по троху й від випивки почав відвикати. А там на літо й водне хрещення прийняти надумав, бо торкнулося його серця і проповідь і Слово Боже і Псалом, а найперше Ісус. Прийняв він його в свою «похилу розбиту хатину», щоб лад там навів, бо сам тільки руйнувати її й вмів.
Та як прийшов час приймати водне хрещення став біля води глянув в даль, а там квітка та цвіте, й згадалася йому та подія і зрозумів він дещо, почав плакати, як дитя. Вже й Марко з води вийшов, бо саме його вповноважили водне давати. Почав його втішати. А Степан собі: «Знаю я Марку куди Лілея ділася.» Марко глянув на нього здивованими очима. «Ну й куди». «Втопилася вона». «Як так». «А ось так, мене рятувала». Степан звичайно прийняв того разу хрещення, та перед тим сердечно покаявся, за своє жорстоке, гниле серце. А квітку з тих пір лілеєю назвали.
Село також розквітло, бо люд в ньому змінився і з маленької нікому не потрібної похилої, гнилої хатини виросло прекрасне, чудове, охайне, миле містечко. Зі своїми магазинами, садочками, школами. А на місті тієї халупи влаштували люди Дім молитви на дверях якого написано: «Прийдіть до мене всі струджені та обтяжені і Я вас заспокою!»(Мт. 11:28).
|
