У притчі про того, якій постраждав від розбійників так насправді не має жодної різниці між левітом, священиком і самарянином. Вони усі йдуть цією дорогою. Усі вони йдуть по своїм справах. І лише самарянин бачить у нещасному того, кому треба допомогти і робить це. Нічого більше. Цю притчу розповів Ісус для того, щоб пояснити значення ближнього і любові до нього. Все просто і звичайно. Ми бачимо безліч хворих і нещасних і допомагати їм — у цьому і має виражатися наша любов до ближнього. Тобто любов — це служіння, при чому саме тим, хто потребує. Тому, якщо я знайду якусь гарну дівчину і буду водити її у кіно та купляти їй морозиво, то це не буде служіння, хоча теж буде любов’ю. Звичайно, якщо це не буде лише хитрий розрахунок, щоб вкласти її до ліжка.
І здавалося, що ці слова Христа мали б бути простим дороговказом для всіх тих, хто хоче слідувати за Ним. Але ось тут починається саме цікаве, як і дві тисячі років тому люди проходять мимо, переходять на іншу частину дороги. Їх не турбують страждання інших, вони воліють не перебувати з ними поруч на одній стороні життя. Роблять вигляд, що їх не має. Нічого не змінилося. Люди не почули притчу, не зрозуміли та не захтіли розуміти її значення. Цікаво чи зрозумів і щось змінив у своєму житті той, хто запитував про це Ісуса.
Але у роздумах над цим уривком я хтів би звернути увагу на того, хто часто є ніби відсутній у цій притчі. Так наче він не є особою, яка теж приймає участь у драмі життя. Це сам подорожній. Є багато різних символічних роз'яснень Єрусалиму, Єрихона, розбійників. Але я не хочу сьогодні заглиблюватися. Я просто хочу зупинитися над цим загадковим чоловіком, якій йде. Куди йде? Чого? Ми не знаємо.
Таке може трапитися з кожним. Ніхто з нас не застрахований від такого нещастя. Кожен може знаходитися на його місці. Опинитися без нічого. Не маючи здоров’я і самого життя в повні. Він є на краю загибелі. Він нічого не очікую. Він нічого не відчуває. Йому настільки погано, що можна говорити про те, що він непритомний. І саме в цьому є сама сутність “ближнього”. Навряд чи самарянин, коли допомагав міг розраховувати на те, що це є хтось поважний, і він зможе потім повернути те, що він “в нього” вклав. І в цьому самарянин є безкорисливим, бо він не сподівається щось отримати назад. Може це були останні гроші у нього. А може він взагалі помре чи закінчиться калікою на все життя. Самарянин про це зовсім не роздумує, він бачить проблемою і допомагає.
Наступне, що ми можемо сказати про потерпілого, що він не приймає ніякої участі у своєму спасінні. Він не просить. Не кляне священика та левіта. Не нарікає. Він є ніби вже мертвий. Йому байдуже. Життя для нього зупинилося. Він у комі. Ця його безучасність може бути дуже важко для тих, хто хоче допомогти. За звичай очікуєш якогось результату. Хочеш простої вдячності. Але нічого цього від нещасного самарянин так і не отримує. Все закінчується до того, як стає зрозумілим якій є фінал. З таким “успіхом” можна було б допомагати трупові.
І останнє, що я хтів би підкреслити у цій людині — він подорожує, він не сидить на місці. Чогось він все-таки йшов у Єрихон. І щось у нього було у Єрусалимі. Дуже часто ми любимо представляти хворих таких собі безплотних. Без історії і без нічого. Ніби саме горе. Але так не є. Кожна людина має свою історію, своїх родичів. Врешті-решт свої вади. І самрянин не просто вирішував “проблему”. Не просто допомагав. Він допомагав конкретній людині. Хто знає чого так сталося з ним? Може він ніс гроші, які заробив нечесним шляхом і злодії його очікували? Може він був коханцем жінки якогось чоловіка і через це отримав таку “несподіванку”. А може все було набагато банальніше: він нічого з себе не представляв. Не був ані розумний, ані дурний. Такій собі середній клас. І що спонукало самарянина допомагати йому? Він про це зовсім не думає, він допомагає, бо бачить потребу іншої людини.
Тепер багато хто допомагає. Стоять дівчата збирають гроші. Є безліч груп підтримки в Інтернеті. Горя багато, дуже багато. Але ніколи це не є “проблемою”. Ніколи це не є “потребою”. Кожного разу це є жива людина з її серцем. Людина, яка є образом Бога Творця. Людина, яка є моїм братом. Я думаю для Ісуса ніколи не стояло питання соціальної допомоги. Він не заснував ніякої благодійної організації. Він не був керівником проектів для зміни відношення до певної верстви населення. Хоча ми і знаємо, що у учнів Ісуса були гроші і вони допомагали іншим. Але для Ісуса важливою була інша людина. І не було різниці між багатими та бідними, хворими та здоровими. Мені самий головний висновок, якій ми маємо зробити для самих з себе з цієї притчі: це подивитися по сторонам. Побачити наших ближніх. Відірватися від наших прив’язаностей: турбот, грошей, Інтернету і побачити іншу людину. Та, яка поруч. Ту, яку Бог визначив нам за ближнього. Не шукати друзів. Не шукати однодумців. Не шукати “своїх”. Лише подивитися по сторонам. Не відходити. Не шукати іншої дороги. Просто бути в тому, що є. Виконувати Божу Волю, Яку ми всі так насправді знаємо. Трохи вірити. Не чекати чогось надзвичайного. Не шукати користі. Не сподіватися на нагороду.
А ось це справді важко. Бо хочеться чогось такого! Сама не знаю чого, але хочеться, як вагітній у дезорієнтації організму. А Бог пропонує буденність. Бог говорить про банальні речі. Бог просто показує іншу людину, від якої я втомився. Очі б мої тебе не бачили! І ось у цьому Євангеліє: простому служінні ближньому. Без високої теології і чогось містичного. Бо все інше прийде, коли ти побачиш очі іншого. Тоді знайдеться і юмор, знайдеться і посмішка. Буде і щось надзвичайне — любов.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
