ВЛАД МАРІЯ. СТРІТЕННЄ: КНИЖКА ГУЦУЛЬСЬКИХ ЗВІЧАЇВ І ВІРУВАНЬ.
Голос народу — голос Божий
Давньогрецька мудрість
«Народні вірування представляють
велику ціну для науки, бо в них заховалися
останки далекої від нас старини».
Володимир Гнатюк
СПЕРВОВІКУ
Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, — відповість кожен гуцул. І піч, і комин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска — все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підвалини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майструвати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Хата тесана або мита, як кажуть у горах, — мила, смерекова, запашна, здорова для життя!
Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибинна мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мораль. Воно вже не годно вмерти, бо є — як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.
Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У мені це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда.
Конкретно про дідів.
Один з них — Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) — чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під розповідями, які мій дід називав придабашками. Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, — та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантастичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини.
Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої природи, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріхні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів — про часи, коли ще звірі говорили, — ото читай...
Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”.
Не довіряла просторікуватим дідам. Збагачувала душу щедротами бібліотечних полиць, аж спохопилася — а в душі легонько, аж проголодно, і якби не дідовизна, то й зовсім пусткою тягне. Аж нарешті кидаюся в рідність, вдихаю, оживаю, стаю собою, дощиною світобудови мого етнічного роду. Гей, душе, де ти блудила, що так пізно д’хаті навернулася!..
Мушу збудувати з того матеріалу своє — колибу, зимарку, халупку чи світлицю, вже на що потєкну, подужаю. Доста світованити. Пора оселитися. Припросити гостей. З усього буду брати по дрібці на свою обитель, з багатого гуцульського духовного віна. Але не для себе будуватиму, не тільки собі: комусь та лишу.
Кладу хату згори, а не звикле — знизу. Як світ будувався — згори. Гуцульський космос.
Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей — Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося — ні колода, ні живе. “Що ти є?” — “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..
А напершу цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як спалося, побратиме?” — “Добре, як Вам”. — “Як днувалося?” — “Гаразд, як Ви”. Стали якось міркувати, як би то добре було мати на чім припочити — хоть би шмат якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, — каже Бог. “А де ж її взяти?” — питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, — дповідає Бог. “Я би туди пронир”, — загорівся Арідник. “Пронри, — каже Бог. — Меш зачерати землю, конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з руки. Побачив це Бог, похитав головою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і затявся — ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, — знову все вода змила з рук. “Бо не казав єс, що в ім’я моє! — роздратувався Бог. — Іди ще раз і скажи”. Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту з-під сатанинського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка розрослася, та й стала земля — крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, — злякався, схопив обома руками, затряс так, що земна шкоринка поламалася: зробилися гори і скали. Схопив Бог Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея (Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, — тоді від струсу земля розтріснеться на дрібки.
Натрудився Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався струтити Бога у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та так ударив свого недоброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж пара з неї пішла. І тепер з ополонки в люті морози парує. З тої пари потяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арідник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом — добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зробить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами — іншою дихáнею [Дивіться розділ “Дихáня”]. Бог задумував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відбирав та довершував усе живе.
Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон — дасть Біг. Через розколібинку світило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” — “Ади, хату поклав, а днини покласти у хату не можу”. — “Пожди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. — “Як зробиш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випилює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, — заповів Бог; він уже не одне вимудрував у Арідника. “Чекай, — пошкодував Сатана, — я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” — “Зроби”, — згодився Творець та й пішов собі.
Зладнав Арідник ватру — сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” — “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. — “Дай це мені, розпобратиме”. — “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається — аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, — каже Бог, — коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.
З того часу миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин, що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кивати. Він хотів, щоби Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима, заставив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді був прикований до млина. Рвався, торгався, аж тонка землиця задрижала — провалилася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов земля. То вже Арідникова земля — пекло.
Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” — “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо якби лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу — і Сатана виліз би з тих ланців.
Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того вивернутого дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а саму остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де діється всіляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві — у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися. Люди кладуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах — від юдників.
Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розказують, що з шістдесят років тому він був урвався. Присягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки конем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” — ялина) на Вигоді з каплиці урвало дах та занесло — аж через скільки сіл! — у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого.
Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повстають з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда.
Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться — то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам. Цей богоподібний був зразу чистий всередині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, — що робити? Перевернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві — той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.
Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яблук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка — Йива. Одного разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка найсмачніші. Покуштувала Йива, — запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, перекинутий у гадину, її пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи не з того заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застрягло в горлі (через то видко горбик на горлі кожного чоловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити, ні убиратися; тепер будете”.
Шкура в Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть — став голий. Дав йому Бог плуг, воли — будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? — “Йди ори, — каже Творець, — а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай роботи, ти проси, я вчую”.
Так постала молитва. Бог сам навчив її Адама.
З того часу, як люди согрішили, стали вони розплоджуватися. Триюда виривався на землю та юдив їх проти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, можна сидіти у пеклі і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази, що як робити,
Непокірна Йива ще раз вчинила непослух. Коли народила першу дитину, Бог казав кинути ту дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З того часу ягня само ходить від народження, а коло дитини бідує жінка три роки, поки твердо зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловікові, що буде послушна.
Бог жив на землі межи людьми, доки між ними не вселилася ненависть та гніви. А як їх намножилося багато, забагатіли, стали слухати юдників, — не злюбилася земля Богові, піднявся він на висину. Звідти все видить.
Арідник з того часу править землею через своїх юдників. Та і сам часто приходить на землю. Бог страшить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечистий зірветься з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере, плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки, зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того часу на світі.
Найперша верства людей від Адама були Велети. Вони давалися юдити, і тому все що нова верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На тім полі орало троє: поводінник воли веде, погонінник — поганяє, плугатар за плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть молотити, а рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”.
Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю — Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю — звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем. Тоді Жертва перекидалася в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве притяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди — про все, за чим її посилав. А вона відповіла, що так заслабла — заледве приповзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” — закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чоловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву.
Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пустила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався потоп. Серед людей був один праведний — на ім’я Ной, то лагодився до потопу — збудував великий ковч. Забрав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав — широчезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп зайшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримувалися, почали літати над водами, а як і їм крила зболіли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили — - втопили однорога.
Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу.
...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцульська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розгалужений, як оленячий. А ще переповідають старі гуцули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу...
Ось вам і дідівські придабашки!
Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”.
...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала...
...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля — як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудрецеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав — як задалеко від землі до неба. Каже вірлові:
— Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється.
Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у долину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, посилаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі діється. До того орел був подібним до Бога, тому його кладуть у церкві на образах, на грошах, на урядах.
Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так: “Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази сили і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”.
Що ж. Народна уява не провиджує смислу людського існування, розвитку природи при фізичному і моральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здригнеться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрінуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині. Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ — де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, згорить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шкури, загориться світ, перегорить земля. З’являться чотири ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться.
Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано людині, що в ній самій, пересторога можливості катастрофи?!
Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як верховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” — від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не побивалася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відволікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої природи. У цьому є проблиски альтернативи.
Вражає безперервність та послідовність народної міфології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, продовжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсько-економічних здвигів. Він опанує землею...
Наприкінці XVII століття австрійські підприємці розпочали інтенсивний видобуток карпатських руд. А перед цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Опришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія — чисті і нечисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге плетиво народних оповідок, живучих і донині.
Ось деякі образки.
Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у землиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані опришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби — їх злі духи сокотять. Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як теслярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” - не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на праву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні стали посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? — шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. — Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші маєтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло.
Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху.
А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали.
Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна собі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А треба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної курки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі закинутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чоловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.
А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь — то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хутко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, коли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то вогонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пихнув у землю, вогонь згасне - гроші даються забрати.
За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала.
А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів поховати себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. Поруч.
Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завертала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький — сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося — нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господарями, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лікарями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, — вповідає Мирін, — є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього дивишся. А лиш глипнеш деінде — - щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, засукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;>
У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця — едельвейс. Колись ми з Пушиком Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, мабуть, знайшов-таки — пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.
У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачили ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожили на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.
Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвисько йому таке — Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хмари, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.
Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах видно виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. Подібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути повінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху — мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги полонинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..
Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори — послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у храмі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити. Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, — ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).
Душі всіх людей, що стратять себе або кого другого, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є великий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігаються з міхами душі страчених, та й тоті, що других стратили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хмари. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.
Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засоби. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього потроху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази обходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в хату — ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їсти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” — має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навесні, на Великдень — святить, а вліті, як прийде туча, — вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свічки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти тучі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам собою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокнижники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жабою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! Прийдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”.
Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святкують, то нічого не поможе — туча всі городи виб’є.
Що ж то за свято — Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри...
А Розигри - таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову — ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами вибралися — таким невірам лісна не показується. А я її видів!” — хвалиться дід одного з юнаків. І йому заздрять — так хочеться в молодості зустрічі з незвичайним!..
А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першому молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід — і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмутки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер...
Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть більше — ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чоловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за харчами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував: “Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?”
“Що дасте — я лишуся”, — обізвався молодий парубок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих новісіньку сокиру”, — - сказав один. “А я віддам свердлик”, — додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує. Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко було придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” — благально простягла руки заплакана красуня. Який би леґінь утримався і не поміг нещасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загородку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався куди страшніший гість — величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до загороди, вихопив дівча, приступив ногою — роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі — змолов гігантськими білими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очищами.
Приходять бутинари у понеділок — інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Онімів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз.
Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпатському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка — рідко де вчуєте, це розмова особлива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у горах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невеличка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна — ще я її такою запам’ятала, а виростила чотирнадцять дітей! — баба Олена трохи червоніла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушували, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лісовий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а правді живій не вірять.
Була плова. Дід пішов у село — відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось величезне нависло над ними. Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи великого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала: “Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” — “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. — “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно — нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісовий чоловік, ба хто більше”, — однозначно заключив дід.
Маю також свої висновки: волосатий чоловік показується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйонах років) з’яви людини: в горах Кашмиру — снігова людина, в Карпатах — лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих.
Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають цілу теорію.
Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба виглядає. Спереду краса — очі губить, обернеться — кишки видко.
Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається — на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: розгонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, виливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вчепиться їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохаються. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей увечері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен (Уаіегіапа оті.) і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям — лісна відступите не буде мати моци.
Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розповідала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна трималася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно: “Дмитрику!” Раз просинається — а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, — так вона відчепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла.
На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають:
Не мий ногу ногою!
Не пий воду рукою!
Якби не лук-часнок,
Не оделен-зілля,
Мамка сина породила,
Ми би єго взвили!
Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять — звідки зачне, там приходить і назад вертає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє.
Лісна засіває навесні траву й усяке зілля; як воно зацвіте на Йвана, вона зриває чічки і косичиться ними.
А хто не святкує Розигри, тому туча город геть виб’є.
Не вірити? А наші діди вірили. І чи гірше їм від того жилося?..
УКІ
Гой, цісарю, цісарику,
З качурика пірьи,
Я такого любка маю,
Що пише папірьи,
Я такого любка маю,
Що пише листочки,
Перед моїм милесеньким
Скидают шєпочки.
“Розумний” по-гуцульськи — “укий”. Тому й наука. Шкільничої науки не було, а уких було чимало в горах. Скільки пісень, дум, переповідок пам’ятало много людей, пам’ять народна то не розгубила: прецінь укий народ. Спрактикований, точний у всьому: у ритміці співу і танців, у звичаєвих обрядах, у біді, гаразді; чесний у слові, пошукач за правдою. То нащо йому вигадки? Такому. Видумати може один хтось, а задля користі мав би цим бавитися цілий народ?
Тик виглядає, що теперішнє життя триває, аби, заглядаючи у тридесяте царство прийдешнього, обернутися якнайдалі у минувшину. Теперішнє — то лиш місток між майбутнім і минулим. Спізнати, обміркувати, перейти подумки науку предків. Для цього й живемо. А маючи все це при собі, можна посуватися далі. Ось вам і різниця між уким і неуком. Чого-то так є, що від нас все хтось та застає, затолочує тернові шляхи предків? Кому це вигідно? Аби безтямно німим стадом сунути. .Куди? У прірву? Без досвіду, без оглядки на пройдені дороги, без права запитатися, заперечити, засумніватися... Зостановитися!
Дайте глитнути повітря. Стривайте. Не женіть. Ми вже й так на краю. Від Ноєвого потопу до чорнобильської прірви щось та було, діялося, надіялося. Приречені мають пільги: кому вишень серед зими, а нам, зголодженим, отого яблука із так довго заказуваної, заборонюваної дички. Вона з наших пралісів, чому ж не маємо права скуштувати того, що предки викохали? Хоч тепер. Коли ми такі хворі...
Іду лісами. Я спізнала поезію мудрощів Ніцше, бачила кістяки геродотівських часів, торкалася фараонських саркофагів, мене діткнувся в генетичнім коді чорнобильський саркофаг. Мені п’ятдесят. Чому ж я так несміливо іду дідовим лісом? Я “на ви” із смереками. Я перед ними мала і розгублена. Бо вони все вдома у себе, а я все десь. Бо вони тут вдихають і видихають, приречені хімічною сокирою все ж висяться до неба — котра вища... Як вони стражденне борються за своє земніння під сонцем, а нікуди не воліють від рідних гір відірватися. Для них усе найліпше — отут.
І вони вже лагодяться спати. Жовта фоя не зважає на космічне диряве синє полотно неба: вона і воно — вічні... І ці ліси. Любі мої. Як лікуєте моє серце, очі, як мені з вами, і тільки з вами добре! Де би я не була, чого би не спожила, аби в медах купалася чи умивалася слізьми — найдужче мені вас бракувало. Мами і вас. При добрі а біді. Та ви лагодитеся до сну. Мрака легонько накриває вас, і ви собі придрімуєте. Отак ви спали без мене всі ці роки? Ви могли без мене? Ви мусили звикати... А я... Що ж я? Багато чого не змогла, бо без вас. Півжиття. Як птаха в леті — ні там ні тут. Але ви є. До вас кожної хвилі мож навернути. Не засинайте. Повістуйте, бо моя гостина минає. Не вкривайтеся. Побудьмо. Господи, як я могла вас лишити самих? Певно, що мусіли звикати. А тепер я вам чужа. Прихожанка. Стою під вашим великим храмом — не видите? Як ви умієте мовчати, терпіти, переждати, перебути. Навчіть мене, вділіть усього свого, камінного, живицевого. Я така слабкодуха, мізерна і немічна, що не варто зі мною і знатися. Що було Довбушеві викрешувати зорі на грунях — ви були коло него. А у мене ні вас, ні мами так здавна. І ви є і мама ще, а мені нема. Але то неправда. Ви мені скрізь видитеся, в усьому відбиваєтеся, бо ви надто високі. А мамин голос веде мене. І тепер якби спитав:
— Чуєш, Марі, а може, то ти бісиці боїшся?..
Ця думка вивела мене з дрімоти. А правда, боюся. Я світами проблукала, нічого не страхалася, ночувала у чужому лісі, у юрті, у циганів, у брудних і пишних готелях, у потягах, у шпиталях з мерцями, між добрими і лихими людьми. Я не боялася. А бісиці завше жєсно. Бо вона триває. І потинає людей. Вчепиться і потне. Хто її видів? Ой, багато хто. От мій дідо Мирін. Ота розповідь про неї знов. А про Брошну. Про Брошну призабула. Але, чую, розказує комусь у себе в хаті Василь Маглич з Голов. Дослухаюся: все крапля до краплі як дідо колись у повідав. Усе так. Але Маглич мого діда не знав, він про свого казав: “Йой, та то давно, дід уповідав, у тій Брошни, у бутинах, нявок розвелося, аж кишіло їх слідами. Дідо сам видів. На обкорованій колоді дивиться — а то слідок гейби дитинячої ноги, маціцький. А так на дереві якби випік хто залізним формаком. І другі люди виділи такі сліди у бутинах. Бо то в Брошни, Там, казав дідо, природні плеса глибокі були. Бирвами загородило воду. І як бирва урветься, упаде в плесо, — відти вискочить зо сто видр. А що стругів там було! А в нас, у Головах? Я сам пастушив, ловив їх руками. І головачі були — це дунайські осетрові, і кліш, і марени (із сомових). Ще минулою року зловив мій сусід головача, то було риби на півхолодильника. Вони йдуть з Дунаю на нерест через Чорне море у Дністер, з Дністра в Прут, відти Черемошем уверх — уверх по річках і потоках. Перескакують біданки через каміння, б’ються, гинуть, а йдуть у верхи на продовження роду у чистих водах...”
Най переб’ю нечемно отут оповідача, але не вмовчу про чисті води. Кажуть, що наш Черемош — найчистіша ріка в Європі. Може, й правда. Але чи то надовго? Бо щороку уже в моїх Розтоках так наміряються то шкірзавод, то асфальтовий втулити коло ріки. Вже, бачу, вирубали шмат камарового старого лісу і возять цистерни потайки ночами, навпроти буковинського млина. Ніхто нічого не знає. Ніхто ні в кого не питає. Все тихонько, все крадьма. Аби відомчий живіт напхати. А то, що ріка занапаститься, байка. І то байка, що село обстроєне горами довкола, куда ті дими гудронові-пухлиноносні дінуться? Ні продуву, ні вітроходу. В людські печінки все то сяде. Нашим дітям. Гірко таке знати. Сумно гуцулам. Бо розуміють, що й дороги треба асфальтувати, і шкіри виробляти, але якби то по-розумному, по-господарськи. А цьому тепер не навчені. Тільки грошей, побільше грошей загребти, а там — кому той гірський кут цікавий?..
А він же, чуєте, який цікавий. Здається, із зародками рік і життя показує свій зачин. З головиць і потоків. З оцих непорочних замагур, палениць, перехресних, голов. Із Чорногорії. Якщо життя — великий спіральний вихор, то Чорногора з усім, що там діялося, є центром крутежу.
Пускаю душу в Чорногору. На ціле літо. Най пасе. Там така паша!.. Ходіть, пускайте свої, злучаймо разом. Я вам дещо покажу. Я тут знаю. Дивіться, гора Данциж на заході 1822 метри висоти. А ота сиво-фіолетова, — я її називаю Стара гора, бо вона вирізнена з межи зелених, вона їм прабабка, — певно, була берегом, сама собою, коли оці решта верхи чинили дно польодовикового океану. Той океан сягав аж Чорного моря. Відтак все опадав нижче, зсувався, змалів до моря. Там і остався, а тут з його дна постали наші Карпати. А ота, що я показую вам Стара гора, лілова висина, — то П’єтрос, має 2020 м. Отам далі Погане місце, властива Чорногора, і далі Піп Іван, на 2 м тільки вищий від П’єтроса. Говерла з ними не міряється, бо має аж 2061 м. Вона гонорово глядить убік, на своє дітище — Прут, що протікає межи нею і Спицями. Але Спиці мають ще один потік, що біжить між ними і Мунчелом (2002 м), — Бистрець. На схід від Мунчела джерела Дземброні. А ото на самій румунській з нами границі, у межі із полониною Радул, — шпиль Стіг. Круглобока піраміда в 1655 метрів, названа Стогом, зажила світової слави: на Стогу Довбуш провадив “установчі збори” опришківського руху щовесни. Звідси зачиналося. Про Сокільський, що має 900 м і згори скидається на верблюда, я би вам розказувала довго, бо ця скала підпирає оборончою фортецею і моє село. За соколину зіркість оспівали її українські солов’ї. Ця скала, що впритик відвисає над Черемошем, не пустила колись монголо-татарську орду в наші гірські села. Перед неї повід Тюдева є Татарський потік, його ще називають Кривавий, бо чуріла ним у Черемош поганська кров і за ним уже вража нога не ступила. Тут’, коло потоку Сикавка, що білогривим конем рветься із Сокільського повід села Рожен просто через дорогу у ріку, щоразу оживає моє змучене серце, вертаючи з блудних доріг, а не доходячи метрів зо сто з долу, прогресивні сили краю наприкінці XIX століття поклали білу камінну плиту з написом по одну сторону: “Борітеся, поборете!” і по другу: “Схаменіться, будьте лю ди, Бо лихо вам буде, Розкуються незабаром Заковані люде. Настане суд...”
Ні Україна, ні Європа ще повністю не віддали шани великомученикові за правду Тарасові Шевченкові, цьому вічному борцеві проти неволі, а Гуцулія викарбувала чорним по білому наведені вище слова. Та які слова! І нині би їм на новім пам’ятнику належне місце. І прісно, і вовік...
Але я вертаюся (моя душа з вашими легко птахами перелітають по верхах), далі в гори, бо маю показати ще полонину Паленицю. На східних її схилах зачинається Білий Черемош, а на південно-західних — Чорний. Це ще два потоки. Ще не ріки. Потік Перкалаб перейде в Білий Черемош. З потоку Єловічори плин уже дістає силу ріки і називається Білим Черемошем. Потік Перкалаб (“перкалабий” — по-гуцульськи “криволабий”, “кривий”) і Білий Черемош ділили колись держави кордоном. На Буковині тривали Туреччина Австрія, Румунія. На Галичині — Австрія, Польша. Тепер Біла ріка розмежовує дві області — Чернівецьку та Івано-Франківську. Або по-давньому — Волощину від Галіції. Волохи і гали... Це ж ми?
Натрудилися літати? Ще трошки — і я вас відпускаю, Ми починали з гори Данциж (данці-танці під небом), Вертаємося до неї. Спинимося тут, над озером Несамовитим. Купатися — не дай Боже! Пообзираємо то все 100 метрів довжиною, 44-80 метрів ушир. З метри заглибоке. Риби нема і не було. Є жаби. При +14 °С у Несамовитім лише +8 °С. Застудено для купелю. Але тут життя кипить... Я вже розказувала. І ще будемо слухати. Тут є що чути. На цій висині у вухах пострілює, як у літаку, вже смереччя не хоче рости. А це жереп. Корчі жерепу, скажу інакше, мовою ботаніки, — Pinus Pumbilio. Де нема жерепу — там полонини, добрі пасовиська з рідкісними живлющими і цілющими травами на висоті 1100-1300 м. От нам втрапляє під око зрад-зідля (Agrirnonia Eiipatoria). Нитота обвиває зеленими вінками цю благодатну землицю. Очима відсивілої минувшини густо визирають крізь блискучі, гейби залізні зелені листочки, афини (Vaccinium Myrtillus) а під осінь зачервоніють під лісами кислі гогодзи (обов’язково тверде і, а не г — Vitis Jdaea). А між тим жовтогарячі сплески арніки, сонячні трояндочки дивосилу на тлі голубоперлого чебрецю. Десь в мочарах вискочить рідко тривожена їдальна жаба (Rana esculenta)
А може, й правда, що в гори на початку віку зайшли рутени з Провансу, як гадають деякі історики. Прилучили до місцевої (білохорватської?) свою, кельтську, культуру, подарували нам гідроніми, пісні (“дан” — “русло” по-кельтськи, “дана-дана” — приспівка до наших коломийок), назвали жабу, придатну до харчу, їдальною... Хто нам скаже?.. Хто відтворить забиті, зарослі бур’янами, глогами, забуття двері правдивої історії? Чи прийде такий у нашу долю? Чи не уб’є його швидкоплинний час, не знесе повія-вітер змінних напрямків, не задушить мряка усталеного віками задушшя... Отож кельти, рутени або гали за устами римлян. Гали(півні), бо в тотемі у них півень. Як прикре знамення, з гірських орлів подекуди облишилася лише ганя (каня — Circaetus gallicus). Цe споконвічна гуцульська покутниця. Вчинила гріх та й не може його спокутувати. Бог наказав гані занести в океанські пропасті міх гаддя, що був його визбирав і зав’язав. Ганя не послухала Божого наказу — розв’язала з цікавості міх, і галиця далі порозлазилася по світу. А тепер за покуту літає та збирає те все. І води не має права напитися, окрім дощівки. То вона і канькає в засуху — просить дощу. Жалібно так: ка-а-нь... ка-а-нь... А головна пожива цього птаха і справді гаддя. А що їсти? Риби, в ріках-потоках нема. Вигибла. Лісосплав, що століттями тер колоддям по камінню, витовк усю рибу. А водилися: марена (Barbus fluviatillis), головач (Salmo Hucho), клінь (Sgualus cephalus). Я пригадую, в дитинстві бачила рибу, що мала голову з телячу, — головача: тато зловив перед Різдвом у Черемоші. Мама запекла у печі повний великий горнець м’яса, що топилося в роті. А з голови і хвоста зварили студенець.
Даємося до Устєрік, де Чорний Черемош лучиться з Білим, — звідси він уже просто Черемош. Чорний від затінених лісами потоків, білий — бо по камінню бистриться білим шумом, а з Устєрік ріка в добру погоду, без дощів у горах, зеленава, прозориста до дна. Має свій чистий зеленоокий вид, свою говірку, свій бистрий норов, підступно мілка — броду не дасть. Може, й найчистіша ріка в Європі... Що би то зробити, аби так було?! Тривало.
От і все. Бувайте здорові. Хто куда, а я далі в гори. Тут маю роботи без краю.
Збувається моя мрія — я нарешті — аж не віриться — на Скуповій. З Голов три години ходу попри Кременицю, Костівки уверх, плаїком, то лісом, то царинкамп, грунем, обоччями, врешті ми на Виході. Ох там і про-гон! Так, якби виліз із літака серед неба і сів на крило: вітер збиває з ніг, забиває дих. Ні светр, ні штурмівка нічого не важать. Близько до захмарної синяви, ідеш, як голий. Тільки вітер, небо і під ногами трохи груня, що от-от зірвешся з нього, злетиш аж десь на Зелене. Ба чи схоронилися де записи нашого історика-академіка Михайла Грушевського про полонинські відвідини. Він мусив бути на полонині і не раз, прецінь у 1900 році купив собі у Криворівні хату із просторою царинкою. Гуцули оповідають. Раз туда приїжджав на літо, то й на полонинах був. І, певно, лишив письмові враження. Не міг не лишити. Тільки де-то? Може, добрий час відкриє нам скарби, оті сукровища правди, що за ними так вижадав народ.
Якби ся Кедроватий створив,
То би на весь світ засвітив!
Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.
Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, — М. В.) з фотографічним апаратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальовничою дорогою — на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.
По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі арніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уважно їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по дощі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особливим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако — чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умерти.
“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під “чувою” ватру (чува, чуга — оглядовий вершок на горі або на полонині. — М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між іншими долинами Черемошу та єго приток з розсипаними загородами, як макові зерна, потопаючі в “синьому”... Приперті до воринового старого плота плечима, вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, призначених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”.
“...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Черемошем, покійний (це про Михайла Михайловича Коцюбинського. — М. В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.
Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 року, — збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія береже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере неоцінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного п’ятитомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”. Вони того вечора їхали “на доїння овець V струнці, на вироблення сиру”. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бідкається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні рум’яні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скінчився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стривожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу — я не лиш була при народженні сиру, перетворення його в масну поживну бринзу — сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя випало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, — на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки. Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі — щороку міняється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року — 50 літ назад — Петрівка зачиналася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо: 5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друкувати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: “Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліжники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, подвір’я замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й дорогу бриндзу”.
Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як робили, так мали. І. свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жаб’ю була спеціальна школа, де докладно вчили господарювати на селі. Змалку.
Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що назавше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. “Як уже жити на цім світі, то на самім його вершічку”, — казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка — “дикий чоловік”. Може, справді так ліпше...
Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Намацую рукою — цибулька. Згадую мамине: цибуля ведмежа, або чісник повітрулин.
Єкби ни цибуля, ни чіснок
Та ни кидрове зілє,
То був би наш світок...
Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким голосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває — ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся — стає варко гей, боязно. Аж дух забило. Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається... Ю-ві-і-і... Отак, так — мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І... оманить? Заведе у ліс, оманить ще більше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, “Отченаші” не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають святкувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна приказують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати... Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..
Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх видів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:
Йик би ни лук-чиснок, ни оделен-зілє,
Мати синка народила, ми би єго взьили!
А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли, Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вночі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, — уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колиску, а людське забере. Дмитро Бельмега — поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло старою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмитрові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби ‘му снилася дев’ять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в дев’ятий день може ‘го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як нічого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово — вона повторює, ти до коня “тпру”, а вона собі — “тпру”, ти щось погадаєш, а вона — виповість, ти вправо — і вона туди, ти назад — і вона посувається задки. Боїться обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду... всю утробу видно. Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться — не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар — його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем кохається. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. Наколи котрий обізветься — зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач — пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся відступить.
Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже близенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже “Отченаш”, сокиру з рук не випускає. “А чого ватру?” — питалася я у діда. “Та бо вона ватри боїться, її на ватрі лісовий пече”.
А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона прийшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не боїться. Сидить, гріється і співає.
У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чому спереду тільки ідеальна? А друга половина її противна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш — то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків — уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання двояке?
Вона мені була симпатична завше. Відколи себе пам’ятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка вирізнялася особливою одухотвореністю, потягом до людини, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла задля зла — вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове життя. Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли , пробуджує землю весна, не так студено в босі ноженята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі хащі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.
Вона відлякує і вабить водночас. В її образі кожен видить своє найсокровенніше, невимите, невивітрене з серця жодними зливами й вітрами. Вона — образ кохання. Половина красна, половина — жісна. Щастя і муки, радощі й смуток. Володарка душ. Як уже дасться їй чоловік, то про все на світі забуде. Вона близько, вона коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. Запаморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить — кажуть, віддала, А багато згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..
Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чому би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона почала ближитися до людей — і він не може їй цього простити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрадницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.
Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув — щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Видко, дикий чоловік з’їв бідолашну.
Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здобула людської подоби — голова жіноча, ноги як у дитини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.
Розв’язати цей загудзований климак годі.
І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є. Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Чарує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані мало не до послідної тріски, машини їздять на полонини, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла.
Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної вигоди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш вічності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є — і вже нема. І більше не будеш. Ніколи. Та як заспівала мені колись одна стара гуцулка:
Але жити, поки жити,
Та прийдеться вмерти.
Хоть би був той, що ‘го люблю,
Ще й при моїй смерти.
МЕНІ КАЖУТЬ ГОРИ...
Мені кажуть гори: ти важиш на велике. Я знаю. Але мушу. Бо це в горах є, і воно було спервовіку. І коли вже мене також вродили гори і дали мені п’юро в руки, а не голку, веретено чи ткацький човник, то я повинна, врешті, розказати гуцульський світ людям. Той світ у мені. Боже, поможи мені у моїм тяжкім здвиженню. Най я не родимий письменник, але чую, що ношу в собі багато, воно мені дано, то що маю з тим діяти, най би мали люди. Може, роблю свою справу невмінки, але дуже дбаю, не ярмаркую, а двигаю і тому дуже мучуся. І мушу думати, що тільки мені це отепер випало зробити. І готова відповісти за кожне мовлене слово у третій день по писанію і нині, і прісно... І, може, буде мені хоч десницю прощено.
Присягаю, що нічого не буду вигадувати. Все живе, ,все належить моєму народові, йому і вертаю на письмі. Присягаю і тримаю у правій руці перо, а в лівій підношу до образа Гуцульщини свічку жовтого тирлича, зірваного на Піп-Івані, де була обсерваторія. Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде... Отже, тирлич жовтий — Gentiana lutea — знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? — журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше — перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган...
Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихається — думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся — Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: “У нас усіх уже болить душа... Але ж звір’я не скаржиться на свої страждання...” Звір’я ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: уб’є чи вилікує? Хіба звір’я так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у горах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її ворожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам’ятаю усе, що вона щоразу робила і як приказувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам’ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дійнички, гарчики, коновки — все повне чарів. Рій віть кочерга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму припиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте — печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, потріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикалася носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за шибами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки. Я так зчаста бігала до неї із маминих та з бабиних потреб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха — жінка діда Микити; мама каже: корова хвостом махне, а вона уже біжить примов’єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на босих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів живота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростківхвої на смереччі, зав’язі вишень, груш, яблук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тільки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так — я вже у примівки.
Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічого не промовляла, окрім своїх “точних наук”, але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випроваджувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу лугами уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза корчами; дихати не дає — лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі говорити заказано, бо не помогло би) — уміло все викладаю: і з пазухи, і з голови — оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали “відьмиця”, але баба Митусиха побожно позирала у мій бік — корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стільці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре діставала від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось перепадало від мами, а деколи й пару пасків від тата — лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимленого черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірницями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, пригорщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злітала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала крутосхилу Шварват, а відтак і Сенів, вище — над Меневлогами і Сокільським — ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постеливши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги укрившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не така маленька, як я, її не наб’єш, не скривдиш, не досягне будь-хто — вона має крила.
У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, “щезби” обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д’землі, б’є ним, переверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинного нігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу “лити” у нас нема); мізинний палець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетягнути на друге місце — казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле — а ним било і метало. Давали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свяченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в’язали ноги умерлого... Не помагало. Його кидало все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здоров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго задеревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого - кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють ладаном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою водою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, мусить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п’є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого...
Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кожним стражденним припадком бідака. Розказала.
— Е, то лихе’, — каже Фурівка.
— Як лихе?
— Та же, зла бола’: зараз примовимо і здоймемо це з него, — так легко прорікала, як і робила.
Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте — не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила — все до крішки затялося в мені. ,Як нині виджу — сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від стороннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє:
— Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (ім’ярек), паде він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе — вижени з мене злу болу! Бере золотий чоловік (ім’я) за руку і веде перед Пречисту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трембіту, золоті долота; погану болу золотим мечем вирубав, золотими долотами видовбав, трембітами витрубив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, каміннями, щезла — пропала дурна бола. Бере (ім’я) золотий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (ім’я) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, повели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій — по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. Засвітило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли — вона попустила чоловіка.
І, можете не вірити, — попустила.
Настали тяжкі часи злої боли для всіх — то позичками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали невинних селян за зв’язки із бандерівцями, били, катували за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли з’явитися на порозі нині в тризубах на смушевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях.
Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися одні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерзли народні вірування, віками спрактиковані засоби.
Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, ,яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчили. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає.,
А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї пам’яті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав люту примівку: “Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)! Пострів колючий, пострів болючий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!”
Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не може спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому — visiones et haluti nationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх води, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси. умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з того миття висипати на роздорожжю або там, де сходяться три плоти, і утікати, не обзираючися.
Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це тепер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кімнатах довкруг стін не вистачало лавиць для катафалків, то бабка Мирониха витрималася на цих .народних молитвах, інакше їх не назвеш.
Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спосіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпоширеніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше — кологенне захворювання через порушення обміну речовин. Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно мали визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але наперед про трави. Засушений підбіл (Tussilago qarfara) парять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бувало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруїли кров, і це вже був подарунок нашої медицини назавше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (Cavia Cobaya) на болюче місце — кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живокосту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); п’ють відвар із смерекового гистівника — плоского вершка з гушмою суччя.
Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: “Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тім’я, з-під тім’я, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під плечей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під колін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, викликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (ім’ярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не прав’є. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, свиню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі потоки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороже-ного, хрещеного, молитвенного (ім’я) чистого в здоров’ю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло д’вечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю. Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перваками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відки’с прийшов, туди си назад обертай!”
Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: “Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здорова!”
І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоров’я уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чинила... Скажіть тепер: могла я не складати вірші?.. Маючи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, перемішано, перекроєно оцими словами, чародійствами.
І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби... Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає... Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хмару. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це “в кочергах”?
Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву: коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочерга з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віником. У народі кажуть: котре родиться в неробочу днину, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде — пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долоньками веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала — де і коли я на світ з’явилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіночки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкритися, — чого ж можна було ще жадати... В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виділи, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече... Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо закляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти!
Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зичить зла своїй дитині?..
Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не пам’ятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стемніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться — летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, — вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народжена буде йому за жінку... Напророчили та й відлетіли на своє місце світити долю дитині. Більша зірка — хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитинку у сповитку і... Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам — почерез увесь поперек удолину. “Що це тобі, жінко?” — питає. “Та неня вповідали, що якийсь розбійник просився на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився...” Усміхнувся сивовусий муж та пригорнув молоденьку свою дружину до серця — бо що міг кому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не минула.
Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку.
Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити. І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є родимі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і передати як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, мусить іншому збавити.
Що тільки через тоту любу не робилося (та й робиться) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати своїм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині багато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів.
Цікаво, як тепер у тій український землі російського краю ведеться...
Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовляючи: “Абис так си за мнов та за моїми стегнами завертав, єк цес хліб завертаю стегнами!” Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці.
У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуйко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і живуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, каже йому “Ви”, але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину ,\\ У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшовши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до старшого за віком чоловіка на “Ви” при сварці смішно викидала- “Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов любите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку...” Речі вельми не ласкаві, а каже “Ви” і ще “Федуньку”. Я, бувало, душилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за любого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев’ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові, Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот леґінь не попуститься її ніколи.
Не пусто є співанка парубоцька про книші:
Ой вийду я в полонинку
Тай стану, тай стану —
Одна любка несе книші,
А друга сметану
А я книші за пазуху (ага, не їсть!),
А сметану вип’ю.
Одну любку поцілую,
А на другу кліпну.
Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче при-йдеться: його любка уже при дитині, а він щось роздумав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: “Абесь таї; не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. Попоїсть парубок — так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком”.
За котрою дівкою чи молодицею мужчини убиваються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика. 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не таке. То’ціла котура, чередінницька операція, акція, котра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні дев’ять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли багато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю- , чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків.^] У дев’ять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схоче і що схоче, а вже вилками так само відверне.
Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо.
Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабували. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівголі, їли що попало, і котрі мали вижити — повиростали здоровими.
А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків, або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги дев’ять раз по дев’ять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трісок; б’є ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слідом це діялося, мусить минутися до дванадцятої суботи.
Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдатися. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено!
Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: “Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев’ятьдесять коней і дев’ятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панство утратив, що в карти села програв, від війта, що вітійство утратив, від сиріт — відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найдете в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до дев’ятої), а не найдете у дев’ятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочивати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колінах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без броду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги; аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, куда дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала згра-да, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті”.
Правда, страшне?
Не запам’ятовуйте. Бо хоть і не вірите у ворожби, але хто знає. Дивіться, що народу збирається коло телевізорів на екстрасенсів. Що людська сила може, ще ніхто того не зміряв. Бо ніхто й не скаже у цім навченім світі — що то є за диво сама людина. Нема на це міри. Моделюють, генами гендлюють, а воно глипне на тебе очима — і готово.
ПОЛОНИНКА
На що вже тепер гуцули перевелися!
Тяжко собі лиш подумати. Гуцул понад усе тішився худобою. Як лиш її не називав — товаром, дроб’єтками (товар — корови, телиці, воли, а дроб’єта — овечки, кози; видно, товар продавали по штуці, а дроб’єта оптом), яких слів до неї не добирав! Худобу не інакше як викохували, кутали. “Викохана телиця”, “добре кутані свині”, “файно кутаєш — добре користаєш”, “зле кутати — гріх”... Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього потрошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і вона знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яслах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все: як її кутали, годували чи били, мучили роботами... І гріх великий падав на поганого ґазду за “малих отих”. Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цього Різдвяного вечора своє живе майно.
Все, що дихає, гуцули називають “диханя”. Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться — ягня забирають у тепло. І діти, і дроб’ятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться любити, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали напару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дитина плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро відчуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, наша Красуля плакала — тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. |І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик — не міг їсти того м’яса. Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І навіть отаке вчуєте, бувало: “Такий сумний, якби йому корова згибла”. Не дитина, не жінка, а... корова. От в якій ціні та керова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер.( До кожної мав підхід. А як зав’язався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці — худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випускали на подвір’я; але вони трембітали з голоду — і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер.
А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дроб’ята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років багато книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і потоки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм читала, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слухали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є душа, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти безпомічного, не показувати силу і перевагу над безмовним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гризло сумління.
Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучувати від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, насильно забирали худобу на м’ясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато — мій тато, стеклий кров’ю на фронтах, але ще до старості найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам — і овечок викидали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський галстук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок.
По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати — так усе робилося. Тепер. у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, грішми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого. Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіляко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива вип’є замість молока. А пиво добре возять. І “Московська” не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бур’янами, де там їй корова була би в голові.
А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Безповоротно зникло. Банно мені, жаль, але що з того...
Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: “Вийшов червоний чоловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, процідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав червону сметану і сколотив червоне масло, поніс до червоного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уроки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, пропали, як дим з кагли щезає, пропадає — ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту; питають: чого ти ричеш, чого ти кричиш? — Єк би я не рикала, єк би я не кричєла, мене горести-болести, мене чародійники, мене лиходійники, мене вроки взєли, в тіло си вп’єли, мені манну уймают. Каже Отець Николай, Ісус Христос і Свята Пречиста: не ричи, не кричи, ходи за нами, озмемо тебе до золотої гори, до арданової води, обмиємо тебе від ніг до голови; така си лишиш чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста, Взяв те Святий Николай за праве вухо, Свята Пречиста за ліве вухо, Сус Христос йде наперед, привели тебе до золотої гори, до арданової води, обмили тє від ніг до голови; така си лишила чиста, єк Сус Христос і. Свята Пречиста! Ти водице арданище, обмиваєш гори і долини, обмиваєш коріння, каміння, обмий сю святушку-дарушку Зорєну від усєкого злого, лихого”.
...Три рази господар після цих слів хухає і плює на землю, кажучи:
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Исследуй сам себя - Анна Дмитриева Дорогие Христиане,мы -дети Единого Бога. Осуждая и критикуя друг друга мы осуждаем и критикуем Того,Который искупил нас Ценой своего уничижения, смирив Себя под Слово Своё,будучи верным ради приобретения наших душ. Давайте лучше молиться друг о друге, а не критиковать-это очень опасно. Даже,если кто-то ошибается не понимая Духа Писания, будьте снисходительны. Прошу вас не устраивайте на сайте "Для ТЕБЯ" духовного Майдана, ведь мы -СОЛЬ Земли и от нас многое зависит как в политике,так и в экономике. Подумаем о наших детях!!! Благодарю!
