Вавилонія

Була одна мова колись на землі.
Слова – всім знайомі та щирі.
Їх знали дорослі, любили малі…
Жили люди в злагоді й мирі.

Та ось закортіло їм башту звести:
Високу – до самого неба…
Мета їх зухвала: себе вознести
У душах з’явилась потреба!

Рівнину знайшли, поселилися там.
Є цегла, смола… Що й казати –
На славу собі і всім людським синам
Вони почали будувати.

Це – Ноя потомки. В ковчезі спаслись,
Одержали благословіння…
В достатку, у розкошах Бога зреклись,
На горе собі – на падіння!

І трапилось так, що до башти прийшли,
Хотіли, було розмовляти –
Знайомого слова почуть не змогли,
Не те, щоб іще будувати!

Бог мови змішав. Розпорошив усіх:
Не знищив – чекав покаяння…
О, гордість сліпа! Через тебе – лиш гріх!
Ти світ прирекла на страждання!

Ви бачили того, хто завжди правий,
Святий, недоступний, жорстокий…
Всі – мертві для нього, а він лиш живий!
Духовний: дає всім уроки.

Ніхто не достойний, не вміє ніхто,
Не знає, як Богу служити.
Розмови… Розмови… Ви чули? Атож!
Але не вдалось зрозуміти!

Бо та Вавилонія досі живе.
Є ті, що ім’я собі роблять:
Будують і творять щось, ніби й нове,
Насправді ж старе тільки гроблять!

Спаситель одного чекає від нас:
Чужої біди розуміння,
Довіри сердечної в будь-який час,
Любові, хвали, поклоніння!

ВавилоніяПоэзия

Вавилонія
Поэзия