Протягом всієї історії становлення України, як окремої держави, український народ був під ярмом сусідніх країн. Існує хибна думка, що ментальність пересічного українця вміщує «смиренне» відношення до свого рабського становища. Але історія баталій українського війська з часів Київської Русі до Гетьманщини свідчить про вагомий внесок простих людей в успіх цих війн. Кульмінацією народного руху до свободи є Національно Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького і впровадження незалежної Гетьманщини Виговського і Дорошенка.
С князівських часів, 9-14 столітть, Українське військо складалося з двох частин: дружини та воїв, що були народним ополченням. Спочатку, на відміну варязьких дружин, вої не мали постійної організації. До опанування Руссю слов’ян це було відповідною реакцією вільного народу на напади ворогів – усі хапалися за зброю, щоб дати відсіч. Але Олег, в походи на Грецію 907 р. почав брати: словінів, кривичів, деревлян, радимичів, в’ятичів, полян, хорватів, дулібів. Це перші поштовхи до об’єднання нації, хоча і примусові. Також Ігор у 944 році у похід на Візантію «почав збирати вої многі». Лев Диякон описує це військо: «Уся доросла людність». Підтвердженням різності цих формувань може бути звертання боярів до князя Бориса: «Це дружина батьківська в тебе та вої» (1015р.) У 1078 році, під час нападу половців, князь Всеволод «наказав збирати воїв від малого до великого».
Прості люди, під час небезпеки, збиралися в найближчому місті та готувалися до бою. Мобілізація на окремій оборонній території називалась «тисяча». Після розгрому половцями княжої дружини у 1068 р. «люди київські прибігли до Києва, владили віче на торговиці, післали до князя й сказали: це половці порозбігалися по землі, дай нам, княже, зброю й коні, ми будемо битися з ними». Київське ополчення звернулось до князя у 1151 р.: «Хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк («хлуд») у руки взяти; коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб’ємо». Також князь сам кликав на віче свій народ і давав вказівки щодо війни. По наказу Ізяслава Мстиславовича у 1147 році, кияни «зібралися від малого до великого біля святої Софії у дворі», де почули заклик: «Поспішайте від малого до великого, хто має коня, на коні, як не має коня, човнами». «Ми тішимося, що Бог тебе спас від зради, - підемо з тобою і з дітьми, як ти захочеш»,- така була відповідь. На цей же заклик князя у Новгороді, містяни відповіли: «Княже, за тобою піде всяка душа, навіть дяк, коли йому гумен це пристрижене, а не висвячений, і той піде, а хто висвячений, той нехай бога молить!». Але по завершені баталій військо розпускалось: у 1135 р. «Ярополк вернувся до Києва й розпустив військо».
Часткою первісного українського війська також були степові орди- «чорні клобуки» і «бродники та берладники». Про бродників , від слова «бродити»- тинятися, мандрувати відомо з 1147 р. , коли вони прийшли на поміч Олегу Святославичеві у боротьбі с половцями, брали участь у визвольних болгарських війнах. Ці люди мали українські імена, по релігії - християни , були дуже відважні. «Бродинія» так називали їх вільні землі інші народи. Це зачаток майбутньої славної Запорізької Січі.
Війна панувала на території Україні, майже щорічно, боротьба внутрішня – за владу між князями та баталії з оточуючими країнами, племенами. Це надавало стимулу простому народу завжди бути озброєному та готовому до бою. Доречно було б нагадати, що під час ворожих нападів на українські землі, кожне місто, кожен населений пункт перетворювався у воєнні оборонні твердині, бо раніше був для цього укріплений валами, ровами та стінами. Кожен хто міг тримати зброю, ставав на захист рідного міста. Особливо така боротьба не на життя, а на смерть чинилася під час татарської навали. Завойовники «Пороками били город і стрілами без числа стріляли», «розбили стіну города і вийшли на вал», «взяли город копіями». Та під цим тиском були знищенні у 1239-1240 роках Переяслав, Чернігів, Київ. На цьому закінчується доба Княжої незалежної держави Київська Русь, але не спиняється розвиток спраги до волі у свідомості українців. Продовжувач традицій Київської Русі збирав своє військо, яке мало «вольність» від хана, та створював союзи для оборони Галицького князівства. Також будувались нові фортеці для оборони її меж. Тому то на пам'ять про боротьбу галицьких князів Андрія та Льва Юрієвичів, польський князь Володислав Локетко назвав їх «необоронний щит від татар». Але ж насамперед Європа була врятована від Орди, тому що Україна (її народ) спливала кров’ю.
Завдяки внутрішнім чварам в Орді, та її ослабленню, у 14-му сторіччі, а також завдяки підтримці українського народу, Україну опановує Литовська займанщина. Люди схилялися до неї, тому що зразком для устрою Великого Князівства став устрій Київської Русі, а державним правом – Руське Право. «Ми старини не рухаємо й новин не вводимо» - в цьому була політика Литовської окупації, яку народ не сприймав, як загарбництво, в порівнянні з татарщиною. Також і військо мало схожий на староруській устрій. Хоча, ополчення вже не було постійною бойовою одиницею, але, при нагоді, використовувалось для місцевих потреб та оборони замків. Так для Києва було розпорядження, що жителям у часи небезпеки не можна залишати Київ, або залишати свого заступника; хто має коня, повинен готуватися до гонитви за татарами, а піші – ставати до оборони замку. В Черкасах на міщанах був обов’язок виїжджати «на розгляд», де знаходиться ворог.
Велике Князівство мало феодальний устрій, коли військову службу несли землевласники, а хто у війську не служить – землю відбирали. Також, було введено нових «вольності» для селян: їм дозволялось не робити на панщині, коли вони йшли до війська. На той час формувалось військо з людей, які по статуту мали перехідне становище між селянами та боярами, хоча могли бути з нижчих верств. Вони поповнювали постійно військо, зате не платили зі своєї землі. Таким чином, кілька дрібних селянських маєтків об’єднувалось і споряджали свого представника у військо, а самі залишались вільними від податків. Ця система надавала патріотизму тим, хто боронив свою землю, свої сім’ї.
Наступний розвиток українського війська – козаччина з’являється в період, коли народ України відчував утиски . Ставлення «панів» до простих людей, як до холопів спонукало шукати «вольності» за межами полоненої території, а при посиленні козацького війська, надало поштовх для оборони своїх земель, а, в майбутньому, звільнення України від загарбників. Сама по собі козаччина – це від початку народне військо.
Козаки (вперше згадуються у 1492 р. )- люди, які виходили в степ, ловити живність та битву з татарами. Лови мали немалий прибуток, але їх треба було захистити від ворога, та ще й самому не попасти в полон. Тому перші козаки навчалися військовій справі в безпосередніх сутичках. Потім, згуртувавшись, вони самі ходили на кочовища татар, забирали в них худобу та скарб. Ватаги козаків (міщан прикордонних міст) вибирали собі отамана та ходили окремо одна від одної, тому, як військо в загальному сенсі не виступали – займалися «шарпаниною» (партизанщиною).
Першим військовим отаманом, який започаткував Січ за Дніпровськими порогами був волинський заможний пан Дмитро Вишневецький. У 1557 р. він зібрав 300 вояків, озброїв їх, вийшов за пороги, поставив фортецю та виходив на війну у глиб степу. Пізніше, у 1562 вище Хортиці він також заклав укріплення від татар. Намагався домовитися з Московщиною про спільну боротьбу проти татар. Незважаючи на такі «автономні» дії козацьких ватаг, Литовське Князівство вбачало сенс в тому щоб взяти під контроль охорону кордонів від татар. Тому з 1524 року на утримання цього війська надавалася плата грошима та сукном. Для цього реєструється певна кількість козаків. Вони мали «вольності»: їх судив власний старшина (окрім випадків вбивства та насилля), звільнення від податків, «відумерщина»- право козака дарувати своє майно у спадок. Для поранених козаків король віддав містечко Трехтемирів. До реєстрів ввійшла не вся козаччина - до двох тисяч бійців.
На той час «козакуючи» було до двадцяти тисяч, тому з’являється військо, яке непідконтрольне короні. Це різні ватаги, яки робили самостійні походи на татар. В 1575-1576 рр. «гетьманом низових козаків» був Богдан Ружинський, з Волині. Під його керівництвом було 3000 вояків з-над Дніпра, Брацлава, Вінниці. В 1581 р. Та, дійсно, це військо почало боротьбу проти загарбників - поляків при Криштофі Косинському (в минулому, польському шляхтичу) який зібрав ватагу проти своїх кривдників – князів Острозьких, проти польської влади та проти панів. В його війську було 5000 козаків. Нажаль, у 1593-му шляхта розбила його сили. Через два роки два ватажки Лобода та Наливайко піднімають два окремих рухи спротиву. Лобода на Київщині, Наливайко на Білій Русі. Наливайко, спочатку, боровся сам проти Косинського, але потім назвав себе козаком і почав з нереєстровими ходити у похід до Туреччини. До війська приймав усіх, навіть злочинців, яких не встигла покарати влада. Згодом, ці два отамани давали накази нищити шляхетські землі. В зв’язку з тим, що козацькі загони були менш готові до позиційної війни, їх було розбито у 1596 році.
Козаки не тільки мали баталії з поляками, але ходили з ними на Москву у 1604- 1612 роках. З Дмитром Самозванцем 12000, а на заклик короля Жигмонта до 40000. «Трохи, що не з усім кошем із Запоріжжя вийшли». В цей похід під ім’ям козаків вийшли люди різних верств та народів. Коли війна закінчилась, вони почали займатися грабунками, нищили селянські маєтки – повернулись до рідної землі, як вороги. Це все відбувалось «під заслоною й назвиськом лицарства низового козацького», хоча запорожці не мали нічого спільного з цими ватагами. В тому, що запорізьке військо не піддалося анархії, заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. «Він був такий суворий, стримуючи козацькі своєвільства, що з найменшої причини проливав кров щедро». З 60000 козаків, він ввів у реєстр 10600, але й не нехтував «вільними». В війні з Москвою 1621 р. вивів 20000, а з Туреччиною - 40000. Але в усі походи козаки ходили з новим відчуттям – їх війни ведуться не стільки для добичі, скільки для захисту рідної країни, для її користі. За 10 років гетьманства, Сагайдачний вистроїв дійсно національне українське військо, незважаючи на утиск від Польської корони. Утиск був як фізичний: (у Куруківській війні 1625 року – 8000 вбито), так і, в наслідок продовження репресій, через зменшення чисельності реєстрових козаків до 6000.
Козаки, які не ввійшли у реєстри називалися «випищиками». Вони залишилися без прав і без засобів до життя, тому повернулися на Січ. Тут і продовжувались плекатися мрії про козаків, про «вольності», бо польське панство вважало їх (як і весь народ) холопами. У 1628 новий гетьман Михайло Дорошенко вивів реєстрових козаків разом з випіщиками на татар і турків. З цього походу військо повернулося з великою славою. У зв’язку з наказом польського уряду до реєстрових козаків винищити човни, Дорошенко зберіг козацький флот. І подалі, усі бої на морі , звершували вільні від усяких реєстрів козаки - запорожці. Кілька років, починаючи з 1625, військо творить набіги на країни, які були під владою Туреччини, а у 1630 році, 300 човнів створили неабиякий погром на болгарському узбережжі. Ці морські походи надавали запоріжцям ім’я оборонців України. З 1630 по 1638 вплив війська запорізького виріс настільки, що приводив у дивування європейців. Це була стала воєнна одиниця і незабаром козаки почали боротьбу за власну свободу. Проте, знову, польська інтервенція перемогла і знову на козаччину чекало десятиріччя занепаду. Здавалось, що Україна вже ніколи не буде мати надії на визволення, народ, який прагне свободи, чекає тільки на поштовх.
Таким поштовхом став Богдан Хмельницький. Старий козак, який відійшов від битв, навіть не приймав участі у визвольних війнах, запалився ідеєю свободи України та запалив їй весь народ. Навколо нього збиралося національне українське військо. Він приймав всіх, але будь який непослух карав, часто, смертю. Він мав стратегічне мислення, міг координувати дії українських полків, направляючи їх на головні сили ворога. Де тільки з’являлось його військо, підіймалися повстання, люди проганяли панів, організовувалися у сотні та полки, народжувалося та росло українське військо. Військовий писар при Хмельницькому, Виговський казав: «Як далеко козацька шабля застягла, так далеко й козацька влада мусить бути». Селяни, міщани, дрібна шляхта, духовенство- усі стали до бою. 18 серпня 1649 року Зборівський Мир дав правні основи козацькій державі. Три воєводства Київське, Брацлавське і Чернігівське стали козацькою територією. До їх рук перейшла вся влада над країною. Проте, подальші політичні союзи Хмельницького та воєнні походи ледве не звели нанівець досягнення. Полковник Жданович пройшов походом через усю Польщу, намагаючись здобути корону князю Юрію Ракоцію. Ця авантюра була невдалою, від хвилювання Хмельницький помер.
Походи Хмельницького об’єднали величезну кількість озброєного народу: до 360 000 людей. Цією силою було нарешті відвойовано, хоч і на нетривалий час незалежність України. Це надало країні можливість «вдихнути повітря свободи», навіть коли вона була розірвана на Правобережне та Лівобережне Гетьманства. Надалі, коли вороги знову зломили свободу України, вони не могли зрозуміти тієї завзятості, з якою потомки славних козаків боронили рідну землю. Навіть ворожі джерела згадується сміливість та відчайдушність козаків. З вуст духовенства величали козаччину так
«Щодо козаків, то про цих лицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християни… Це ж бо те саме плем’я славного нашого народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх кораблях по морю і по землі (приробивши до човна колеса), плавало і Константинопіль штурмувало. Це вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію Іллірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську прийняли…»
Народне військо воювало за свободу України. Слова Скоропадського Петрові 1-му: «Козаки служать тільки за свої вольності». Це надає право стверджувати, що на протязі історії України в народі формується ідея руху за державність на основах не примусовості (як в інших країнах), а добровільності. Рабів не можливо примусити жити вільно!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Любовь и лицемерие - Николай Агапьев Ис.5:20 "Горе тем, которые зло называют добром, и добро - злом, тьму почитают светом, и свет - тьмою, горькое почитают сладким, и сладкое - горьким"!
Увы, но часто согласно словам пророка лицемерие, называется - любовью, а любовь - лицемерием. Порой тяжело отличить одно от другого. И многие, думают, что находятся в любви, непонимая при этом разницы, между любовью и лицемерием, между искренностью и притворством...
